Розділ «Лабіринт»

— Ти залишила її саму? — стурбовано запитав Симеон, намагаючись підвестися.

Пелетьє також устав, коли жінка увірвалася до кімнати. Він зморгнув, не в змозі повірити власним очам. Навіть думки про його місію геть зовсім вилетіли йому з голови, коли на порозі кімнати він побачив свою доньку Алаїс. Її обличчя зарум’янилось, а розумні карі очі світилися рішучістю та вибаченням.

— Перепрошую за своє раптове втручання, — промовила вона нарешті, переводячи погляд з батька на Симеона і назад, — але я не думала, що ваша служниця пустить мене.

У два великі кроки Пелетьє перетнув кімнату й обійняв її.

— Не сердься, що я тебе не послухалася, — сказала дівчина вже більш скромно, — але я мусила приїхати.

— І ця чарівна пані... — перервав їх Симеон.

Пелетьє взяв Алаїс за руку і повів її у центр кімнати.

— Звісно ж! Я забув геть усе на світі. Симеоне, дозволь рекомендувати тобі мою доньку Алаїс, хоча я не маю щонайменшого уявлення, як вона потрапила до Без’єра. А це — мій найкращий і найстаріший друг Симеон із Шартра, а доти — зі Святого Міста Єрусалима.

Обличчя Симеона осяяла посмішка.

— Алаїс, дочка Бертрана, — він узяв її за руку. — Ви тут завше бажана гостя.

Розділ 28

— Розкажіть про свою дружбу, — попрохала Алаїс, сівши на канапу поруч із батьком. Вона обернулася до Симеона. — Якось я вже питала батька, але він тоді не схотів утаємничувати мене у це.

Симеон був трохи старший, ніж гадала Алаїс. Він був сутулим, його обличчя густо покреслили лінії зморшок — ціла карта життя, в якому були і горе, і втрати, а також велике щастя та веселий сміх. Його брови були густими й кущуватими, а яскраві очі виказували неабиякий розум. Його кучеряве волосся вже здебільшого вкрилося сивиною, а от довга борода, умащена ароматичними оліями, була все ще чорною, як гайворонове крило. Тепер вона бачила, чому саме її батько сплутав чоловіка у річці зі своїм другом.

Непомітно Алаїс скосила очі на Симеонові руки і відчула полегкість. Так вона й думала: на великому пальці його лівиці була така сама каблучка, як і в її батька.

— Ну ж бо, давай, Бертране, — промовив нарешті Симеон, — вона заслужила від тебе цієї історії, бо подолала надто далекий шлях, щоб почути її!

Алаїс знала, що батько не скаже ані слова. Вона глянула на нього. Його губи були міцно стиснені.

«Він сердиться зараз через те, що я вчинила», — промайнула думка.

— Ти ж не їхала з Каркассони без супроводу? — нарешті запитав Пелетьє. — Ти ж не втнула такої дурниці, щоб вирушити у подорож сама? Ти б так не ризикувала?

— Я...

— Відповідай!