Розділ 2 МЕТЬЮ КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Метью замислився.

— Ну-у-у… так. Мене аж трусить, коли бачу отих білих бридких личинок, і як вони порпаються в землі на грядках з огірками. Фе, яка гидота.

— Ой, ні, це, мабуть, зовсім не той трепет. Хіба не так? Бо личинки зовсім інакші, ніж озера осяйних вод, правда? А все-таки, чому цей ставок називають ставком Баррі?

— Напевно, тому, що пан Баррі живе он у тому будинку. Його обійстя називається Садовий Схил. Звідси вже можна побачити Зелені Дахи, тільки оті великі кущі заважають. Але нам треба переїхати через міст і довкола ставка по дорозі — лишилося ще з півмилі.

— А в пана Баррі є маленькі доньки? Ну, не зовсім маленькі, а десь мого віку?

— Є якраз донька років одинадцяти. Її звуть Діана.

— О! — дівчинка глибоко зітхнула. — Яке напрочуд гарне ім’я!

— Ну-у-у… не знаю. Як на мене, то в ньому є щось жахливо поганське. Мені більше подобається Джейн чи Мері, чи ще яке-небудь путнє ймення. Та в них тоді жив учитель зі школи, і коли народилася Діана, вони сказали — хай він придумає ім’я. То він її назвав Діаною.

— Якби ж то, коли я народилася, і мене якийсь учитель теж так гарно назвав. А ось уже й міст. Тепер я міцно заплющу очі. Я дуже боюся переїжджати через мости. Весь час уявляю, що коли ми доїдемо до середини, вони складуться, як ножики, і ми застрягнемо. Тому я заплющуюсь. А коли ми справді доїжджаємо до середини — розплющуюсь. Бо якщо міст таки складеться, я хочу це побачити, розумієте? Який веселий буде гуркіт! Я завжди люблю уявляти собі цей гуркіт. А правда, це чудово, що у світі є так багато речей, які ти любиш? Ну, ось і все, і міст позаду. Тепер я озирнуся. Добраніч, моє хороше Озеро Осяйних Вод. Я завжди кажу добраніч усім речам, які люблю, так само, як людям. Я думаю, їм це подобається. Ось бачите, вода наче усміхається мені.

Коли вони проминули ще один пагорб, і дорога знову зробила гак, Метью сказав:

— Ми вже майже вдома. Зелені Дахи он…

— Ні, не кажіть, — перебила Енн, затамувавши подих, схопила його за вже підняту руку й заплющилася, щоб не бачити, куди він показує. — Я сама хочу вгадати. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Дівчинка розплющила очі й роззирнулася. Вони стояли на вершечку пагорба. Сонце вже сіло, проте лагідні відблиски його променів досі освітлювали все довкола. На заході темний церковний шпиль здіймався до золотавого неба. Під ним лежала невеличка долина, а позаду був довгий плавний схил, уздовж якого стояли затишні фермерські обійстя. Очі дівчинки, меткі й допитливі, перебігали від одного до іншого. Аж ось вони зупинилися на одному будинку, що стояв ліворуч, віддалік від дороги, і тьмяно білів, сховавшись поміж квітучими деревами. Над ним у ясному й чистому південно-західному небі сяяла велика кришталева зірка, немовби світильник, що вказував шлях і дарував надію.

— Оце, хіба ні? — вона вказала на будинок.

Метью вдоволено шмагонув кобилку по спині віжками.

— Вгадала! Але то, мабуть, пані Спенсер так тобі про все розповіла, що легко було впізнати.

— Ні, вона нічого не розповідала, їй-бо. Хіба таке, що можна сказати майже про кожне із цих обійсть. Я зовсім не уявляла, які вони, ті Зелені Дахи. А коли побачила цей будинок, то відразу збагнула, що це — дім. Ох, я наче в казці опинилася. У мене, мабуть, від ліктя до плеча вся рука синя, бо я за сьогодні вже безліч разів себе вщипнула. Щоразу, як нападало страшне поганюче відчуття, що це все тільки сон, я себе щипала й пересвідчувалася, що таки не сплю, а тоді подумала, що навіть коли це сон, то краще його дивитися якомога довше, і перестала себе щипати. Але це й справді не сон, ми вже ось-ось будемо вдома.

Вона захоплено зітхнула й замовкла. Метью ніяково засовався на місці, радіючи, що не він, а Марілла скаже цій убогій сироті, що дім, якого вона так прагнула, виявиться зовсім не для неї. Вони проїхали Долину Лінд, де було вже зовсім темно, але не настільки, щоб пані Рейчел не зауважила їх, чатуючи при вікні, — переїхали пагорб і довгою стежиною рушили до Зелених Дахів. Доки бричка під’їхала до будинку, Метью аж зіщулився, очікуючи, що страшна правда ось-ось має відкритися. Його охопило досі незнане йому відчуття. Він думав не про те, яких клопотів завдасть ця помилка йому чи Маріллі, а про те, яка розчарована буде дівчинка. Коли він уявляв, як у її очах згасне цей щасливий вогник, його сповнювало неприємне відчуття співучасті в убивстві — достоту як тоді, коли він мав зарізати ягня, теля чи інше маленьке невинне створіння.

Вони завернули на подвір’я — там уже споночіло, тільки з тополь долинало шовкове шарудіння листя.

— Слухайте, як дерева розмовляють уві сні, — прошепотіла дівчинка, щойно він переніс її з брички на землю. — Їм, напевно, сниться щось дуже-дуже гарне!