Розділ 34 СЕМІНАРИСТКА

І сльози, безперечно, потекли б рікою, якби тієї миті не з’явилася Джозі Пай. Від щастя бачити знайоме лице Енн забула, що вони із Джозі ніколи не любили одна одної. Та як частинка ейвонлійського життя навіть донька Паїв була жаданою гостею.

— Як добре, що ти завітала, — щиро мовила Енн.

— А ти нюняла, — завважила Джозі з дратівним співчуттям. — За домом, напевно, скучила. Дехто зовсім не вміє давати собі в цьому раду. Зате я скучати не збираюся, будь певна. У місті так весело — не те, що в старому вбогому Ейвонлі. Дивно, як я там узагалі стільки протрималася. Не плач, Енн, тобі це не личить: очі й ніс червоніють, і ти вся стаєш червоною. Я дуже гарно провела сьогодні день. Наш викладач французької страшенно милий, і в нього такі вуса, аж серце тьохкає. Маєш щось поїсти, Енн? Я вмираю з голоду. Знала, що Марілла всього тобі напече, тому й прийшла. Хоч мала йти до парку із Френком Стоклі, слухати оркестр. Ми з ним живемо в одному пансіоні, і він славний хлопець. Сьогодні помітив тебе в класі й спитав мене, що то за руда? Я йому сказала, що ти сирота, яку взяли на виховання Катберти, а доти — хто його зна, ким ти була.

Енн уже замислилася, чи не кращі самотність і сльози за товариство Джозі Пай, коли це прийшли Джейн і Рубі, кожна гордо причепивши на жакет дюймову стрічечку в кольорах семінарії — бузковому та багряному. Оскільки Джозі того дня «не розмовляла» із Джейн, вона мусила замовкнути й стала таким чином відносно нешкідливою.

— Ох, — зітхнула Джейн, — сьогодні від ранку вже наче стільки місяців минуло. Я зараз повинна вдома вчити Вергілія, бо цей бридкий старий професор завдав нам на завтра аж двадцять рядків. Але сісти нині зубрити просто не можу. Енн, здається, ти плакала? Якщо так, скажи нам правду! Тоді я поверну самоповагу, бо й сама нині рюмсала, доки прийшла Рубі. Не так шкода бути простачкою, коли знаєш, що ти не єдина така. Тістечко? Дай і мені шматочок. Дякую! Воно пахне Ейвонлі.

Рубі помітила навчальний розклад на столі й поцікавилася, чи буде Енн прагнути золотої медалі. Енн знічено зізналася, що вона про це думала.

— До речі, — втрутилася Джозі, — наша семінарія таки дістає одну стипендію Ейвері. Сьогодні стало відомо. Мені розповів Френк Стоклі, у нього дядько — член правління. Завтра оголосять усім студентам.

Стипендія Ейвері! Дівчина відчула, як закалатало серце й обрії честолюбних мрій Енн розпросторилися, мов від доторку чарівної палички. Доки Джозі поділилася новиною, вона прагнула наприкінці року хіба здобути диплом провінційної вчительки — хай навіть першого ступеня — та ще, ймовірно, медаль. Тепер за одну мить Енн уже бачила себе стипендіаткою Ейвері, а згодом і бакалавром мистецтв у Редмондському коледжі. Ось вона в парадній мантії й академічній шапочці, в урочистій обстановці отримує диплом. Усе це уявилося їй, поки лунали Джозині слова. Стипендію Ейвері присуджували за академічні успіхи з англійської мови й літератури, і Енн не сумнівалася, що знання в неї міцні.

Заможний промисловець із Нью-Брансвіка, Ейвері, помираючи, заповів частину свого статку на чималу кількість стипендій для шкіл та вчительських семінарій приморських провінцій. Багато сумнівів було, чи дістане стипендію й шарлоттаунська семінарія, та врешті-решт рішення було ухвалено, і наприкінці року випускник із найвищими балами з англійської мови й літератури мав здобути двісті п’ятдесят доларів на кожен із чотирьох років навчання в Редмондському коледжі. Не дивно, що того вечора Енн лягала спати з розпашілими щоками.

«Виборю цю стипендію, якщо це залежить від сумлінної праці, — міркувала вона. — А як пишатиметься Метью, коли я стану бакалавром мистецтв! Добре мати честолюбство, і добре, що мені його не бракує. А мріям, здається, кінця-краю нема, і це найліпше! Щойно здійсниться одна, як за нею вже маячить інша — вища і яскравіша. Тоді й жити стає так невимовно цікаво!»