Розділ 33 КОНЦЕРТ У ГОТЕЛІ

І Марілла рушила вниз, пишаючись тим, яка гарна стала Енн — «вінець місяцесяйний на чолі» — та й трохи шкодуючи, що їй не випаде самій на концерті послухати, як декламуватиме її маленька дівчинка.

— Може, й справді надто вогко для моєї сукні? — стривожилася Енн.

— Нітрохи, — відповіла Діана, відкриваючи віконницю. — Такий гарний вечір, і роси зовсім нема. Онде, поглянь на місяць.

— Я така рада, що з вікна можу бачити схід сонця, — сказала Енн, підходячи до Діани. — Це так прегарно — дивитися, як воно щоранку здіймається над пагорбами й визирає у верховітті ялиць. І щоранку те сонце зовсім нове, і моя душа немов купається в найперших світанкових променях. Ох, Діано, я так люблю свою кімнатку. І як я житиму без неї, коли за місяць поїду до Шарлоттауна?

— Прошу тебе, не згадуй сьогодні про свій від’їзд, — мовила Діана, — не хочу про це думати, мені тоді стає так тоскно, а сьогодні я маю намір гарненько розважитися. Що ти читатимеш, Енн? Мабуть, хвилюєшся?

— Анітрохи. Я так часто декламувала перед публікою, що нині вже геть не хвилююся. Читатиму «Дівочу обітницю». Це дуже зворушливий вірш. Лора Спенсер читатиме комічного, але мені краще виходить розчулювати людей, ніж смішити.

— А що ти читатимеш на біс?

— Ніхто мене на біс не викличе, — усміхнулася Енн, котра все ж плекала потаємну надію, що її таки викличуть, і вже уявляла, як розкаже про це Метью наступного дня за сніданком. — Приїхали Біллі та Джейн, я чую стукіт коліс. Ходімо.

Біллі Ендрюс наполіг, щоб Енн сіла з ним на передній лаві, тож вона знехотя поступилася. Значно приємніше їй було б сидіти ззаду з дівчатами, де вони могли сміятися й теревенити, скільки заманеться. З Біллі ж не випадало ні того, ні іншого. Був то кремезний двадцятилітній флегматичний гладун, із пласким безбарвним обличчям та прикрим невмінням вести будь-які розмови. Проте він мало не обожнював Енн, і тепер аж надимався від гордості, що йому трапилася нагода під’їхати до Вайт Сендз поряд із цією стрункою тендітною дівчиною.

Утім, Енн спромоглася балакати через плече з подругами, та ще й раз по раз із чемності звертатися до Біллі, котрий лише всміхався чи гиготів, але так і не придумав жодної доречної відповіді. І ця поїздка стала для неї надзвичайною втіхою, попри все. Цілий вечір мав бути їй утіхою. Дорогою до готелю прямувало безліч повозів, повсюди вчувався й срібно відлунював дзвінкий-чистий сміх. Увесь готель сяяв вогнями знизу догори. Зустріли їх дами з комітету, що влаштовував концерт, одна з яких негайно повела Енн до вбиральні виконавців, де вже зібралися учасники шарлоттаунського симфонічного клубу. Поміж них Енн раптом зніяковіла й відчула себе переляканим провінційним дівчиськом. Сукня, що в кімнатці на піддашші в Зелених Дахах видавалася їй розкішною та елегантною, тепер наче зблякла й обвисла — аж надто зблякла й обвисла, думалося Енн — між усіх тих шовків і мережив, які шурхотіли й виблискували довкола неї. Що важив разочок її перлів поряд із діамантами отієї вродливої дами? І якою вбогою здавалася її єдина трояндочка порівняно з усіма оранжерейними квітами, що ними були прикрашені сукні виконавиць та гостей! Енн відклала жакета й капелюшок набік, і боязко притулилася в куточку. Їй хотілося додому, до своєї біленької кімнатки в Зелених Дахах.

Невдовзі, на сцені великого концертного залу в готелі, їй стало геть зле. Електричні вогні сліпили очі, дзижчання розмов і запах парфумів дурманили. Якби ж то вона сиділа між публіки, з Діаною та Джейн — вони там собі, напевно, тішаться… Тим часом Енн затисли між собою гладка пані в рожевій шовковій сукні й довготелеса дівуля в білому мереживному платті зі зневажливим поглядом. Гладка пані деколи поверталася й прискіпливо озирала Енн у лорнет, аж Енн, незвикла до такого критичного розгляду, відчула, що от-от закричить. Дівчина в мереживній сукні голосно теревенила із сусідкою про «неотесаних мужланів» та «сільських красунечок» серед публіки, знуджено міркуючи, яка то буде «забава» — слухати заявлених у програмі талантів. Енн гадала собі, що цю мереживну дівулю ненавидітиме довіку.

На лихо для Енн, у готелі саме перебувала професійна декламаторка, що теж зголосилася до участі в концерті. Була то струнка темноока жінка в дивовижній лискучо-сірій сукні, мовби витканій з місячних променів, із самоцвітами на шиї та в чорних косах. Мала вона гнучкий прекрасний голос, неймовірно сильний та виразний, тож від її виступу слухачі були в справдешньому захваті. Енн благоговійно слухала, забувши на той час про всі свої прикрощі; очі їй сяяли, та щойно виступ закінчився, вона раптом сховала обличчя в долонях. Тепер нізащо вона туди не вийде й нічого не читатиме. Як узагалі їй спало на думку, що вона може декламувати? О, якби ж то опинитися знову в Зелених Дахах!

Аж тут у цю недоречну мить оголосили її вихід. Сама не знаючи як, Енн — котра й не помітила, як приголомшено-винувато глянула на неї мереживна дівуля; та якби й помітила, не збагнула б тонкого компліменту, прихованого в цьому погляді — схопилася на рівні ноги й тремтячи вийшла вперед. Вона так пополотніла, що Джейн і Діана в залі схопили одна одну за руки в співчутливому хвилюванні.

Енн стала жертвою всеохопного нападу сценічного страху. Їй часто доводилося виступати перед публікою, хоч таких слухачів, як тепер, вона ніколи не мала, тож і дивилася на них немов закам’яніла. Все було таке чуже, сліпуче, дивне, — і ряди дам у вечірніх сукнях, і критичні погляди, і вся атмосфера багатства й культури довкола неї. Зовсім інакші були прості лави в дискусійному клубі та знайомі щирі обличчя друзів і сусідів у його залі. А тут люди, здавалося, судитимуть її безжально. Може, як та мереживна пліткарка, чекають, що вона розважатиме їх своїм «сільським талантом». Вона почувалася безнадійно, безпорадно осоромленою й нещасною. Коліна тремтіли, серце калатало, у голові страшенно закрутилося й ані слова неможливо було видушити; ось уже Енн готова була втекти зі сцени, навіть попри всю ганьбу, що тоді напевне судилася б їй довіку.

Проте оглянувши зал настрашеними, широко розплющеними очима, вона раптом помітила в дальньому ряду Гілберта Блайта, який нахилився вперед із усмішкою на обличчі — усмішкою, що видалася Енн переможною та в’їдливою водночас. Насправді все було геть інакше. Гілберт усміхався, бо йому подобався концерт, а надто — тендітна біла фігурка й натхненне лице Енн на тлі декоративних пальм. В’їдливою та переможною була усмішка Джозі Пай, з якою він приїхав і яка сиділа поруч із ним. Проте Енн її не бачила, та якби й побачила — не зважала б на неї. Вона глибоко вдихнула й високо піднесла голову; сміливість і рішучість охопили її всю, мов удар електричного струму. Вона не осоромиться перед Гілбертом Блайтом, не дасть йому посміятися з неї — ніколи, нізащо! Де й поділися ніяковість і переляк: Енн почала читати, і дзвінкий чистий голос її сягав найдальших кутків залу, жодного разу не здригнувшись і не урвавшись. Цілком повернулася впевненість, а під впливом сильної реакції на жаску мить слабкості Енн декламувала так, як ніколи досі. Коли вона вмовкла, публіка щиро й утішено заплескала. Шаріючись від соромливості й задоволення, Енн підійшла до свого місця й зненацька відчула, як гладка пані в шовковій сукні енергійно тисне їй руку.

— Дорогенька, ви так прегарно читали, — зашепотіла вона, — я плакала, мов дитя, о, справді! Чуєте, вас кличуть на біс, хочуть слухати ще!

— О, я не можу, — знітилася Енн, — але ні, мушу, бо Метью буде розчарований. Він казав, що мене викличуть на біс.

— Не розчаровуйте Метью, — засміялася гладка пані.

Усміхнена, зарум’яніла, з веселими вогниками в очах Енн підійшла до краю сцени й прочитала дотепного невеличкого вірша, який остаточно підкорив публіку. Подальший вечір був суцільним її тріумфом.

Після концерту гладка пані, котра виявилася дружиною якогось американського мільйонера, взяла Енн під своє крило й відрекомендувала всім — і всі були з нею дуже привітні. Професійна декламаторка, пані Еванс, сама підійшла поспілкуватися з нею, та ще й сказала, що в Енн чарівний голос, і вона дивовижно гарно «інтерпретувала» обрані твори. Навіть мереживна дівуля спромоглася на пісний комплімент. Вечеряли вони в гарно прибраній великій їдальні. Джейн і Діану теж запросили до столу, позаяк вони приїхали з Енн, та Біллі ніде не було видно: він утік, на смерть перелякавшись такого високого товариства, проте чекав на них коло брички, де троє дівчат і знайшли його після вечері, радісно вибігши на залите місячним сяйвом подвір’я. Енн глибоко зітхнула й задивилася в безхмарне небо над темним гіллям ялин.