Розділ 23 ЕНН СТРАЖДАЄ, ЗАХИЩАЮЧИ ВЛАСНУ ЧЕСТЬ

Упродовж наступних семи нудних тижнів Енн мала не один привід благословити свою уяву. Втім, це була не єдина її втіха. Її багато хто провідував, і не минало й дня, щоб не зайшла одна чи кілька однокласниць — принести їй книжки чи квіти та розповісти про всі ейвонлійські шкільні події.

— Вони всі такі до мене добрі, Марілло, — щасливо зітхнула Енн того дня, коли вперше підвелася, щоб, кульгаючи, пройтися кімнатою. — Погано, коли мусиш весь час лежати, але й у цьому є щось хороше. Можна довідатися, скільки в тебе друзів. Навіть пан директор Белл приходив до мене — і він дуже-дуже хороший. Хоч і не рідна душа, звісно, та все одно він мені подобається, і я вже шкодую, що критикувала його молитви. Я тепер вірю, що він молиться щиро, просто звик так проказувати молитву, наче це його анітрохи не цікавить. Він міг би це подолати, якби захотів. Я дуже виразно йому натякнула. Розказала, як я сама старалася зробити свої маленькі молитви цікавими. А він розповів, що теж зламав гомілку в дитинстві. Дивно уявляти пана директора Белла маленьким хлопчиком. Навіть моя уява має межі, бо цього уявити я не можу. Хай як намагаюся, а постійно бачу його із сивими бакенбардами і в окулярах, достоту такого, як у недільній школі, тільки меншого. А пані Аллан дуже легко уявити маленькою дівчинкою. Пані Аллан приходила мене провідати цілих чотирнадцять разів. Хіба не варто цим пишатися, Марілло? Адже в неї стільки клопотів! Мені завжди так радісно, коли вона приходить. Не каже, що це я сама винна, чи що після цього, як вона сподівається, я буду кращою. Пані Лінд мені щоразу це повторює. І вона так це казала, ніби й сподівається, що я буду кращою, але насправді не дуже в це вірить. Навіть Джозі Пай мене провідувала. Я прийняла її щонайчемніше, бо їй, здається, дуже шкода, що вона кинула мені той виклик пройти по гребеню даху. Я могла вбитися, і тоді вона мусила б до кінця своїх днів знемагати під важким тягарем каяття. Діана — дуже віддана подруга. Вона щодня приходила й сиділа біля мого самітного ложа. Але, ох, я буду така щаслива, коли зможу піти до школи, бо вже стільки цікавого чула про нову вчительку. Всі дівчата кажуть, що вона напрочуд мила. Діана розповідає, що в неї страшенно гарні кучері й дивовижно прекрасні очі. А ще вона дуже модно вдягається, і буфи в неї на рукавах більші, ніж у будь-кого в Ейвонлі. Щодва тижні, по п’ятницях, вона влаштовує в класі читання, і кожен мусить продекламувати якийсь уривок чи розучити з кимось діалог. О, як втішно мені про це думати! Джозі Пай наші читання геть не подобаються, але це тому, що в неї зовсім немає уяви. Діана, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс розучують до наступної п’ятниці діалог, що називається «Вранішній візит». А по тих п’ятницях, коли читань немає, панна Стейсі веде всіх до лісу на так звані «вихідні» уроки, і вони там вивчають усе про папороть, квіти й птахів. А зранку й увечері роблять фізичні вправи. Пані Лінд каже, що вона про таке й не чула, і що все це — наслідки того, що опікунська рада найняла вчительку, а не вчителя. Але мені здається, що все це чудово, і я вірю, що панна Стейсі теж виявиться рідною душею.

— Енн, мені ясно одне, — відповіла на те Марілла, — що впавши з даху Баррі, язика ти собі нітрохи не ушкодила.