Розділ 19 КОНЦЕРТ, КАТАСТРОФА Й КАЯТТЯ

— Діана не винна, — скрушно мовила Енн. — То я запропонувала бігти наввипередки, щоб подивитися, хто швидше стрибне в ліжко.

— Я знала! — урочисто вигукнула кмітлива пані Лінд. — Я знала, що то все твої жарти. А клопотів там тепер — хоч гать гати, от що. Стара панна Баррі приїхала була на місяць, а тепер каже, що жодного дня там більш не проведе, і вже завтра хоче повертатися до міста — байдуже, що завтра неділя й узагалі. Вона б і сьогодні поїхала, якби її могли відвезти. І на уроки музики для Діани вона обіцяла дати грошей — за цілий квартал; а тут як відрубала, мовляв, нічого й не робитиме для такої збитошниці. Ото, мабуть, кипіла у них буря ввесь ранок. І це їх страшенно пригнічує. Стара панна Баррі заможна, то, певна річ, краще б їм жити з нею в злагоді. Хоч пані Баррі такого мені й не казала, звісно, та я людську вдачу добре знаю, будь певна.

— Я така нещаслива, — зажурилася Енн. — Сама на себе щоразу халепи накликаю, ще й мушу своїх найліпших друзів повтягувати. А я ж задля них усю кров ладна віддати! Ви не знаєте, чому так відбувається, пані Лінд?

— Бо ти дуже запальна й неуважна дитина, от що. Ти ніколи не спиняєшся, не замислюєшся — що спаде тобі на гадку, те одразу й кажеш чи робиш, нітрохи не подумавши.

— Та це ж і є найсолодше, — заперечила Енн, — коли промайне щось у голові, таке невимовно цікаве, що мусиш тут-таки зробити. А коли спинишся й замислишся, то ніякої радості вже не буде. Хіба ви ніколи не відчували цього, пані Лінд?

Ні, пані Лінд цього відчути не довелося. Вона розважливо похитала головою.

— Енн, ти мусиш навчитися хоч трошки думати, от що. Як то мовиться в прислів’ї: «Спершу дивися, тоді стрибай…» — тим паче, на ліжко в гостьовій кімнаті.

І пані Лінд весело засміялася зі свого нехитрого дотепу, та Енн і далі була зажурена. Становище видавалося їй надзвичайно серйозним, і нічого кумедного дівчинка в ньому не бачила. Від обійстя пані Лінд вона рушила крізь обмерзлі поля просто до Садового Схилу. Біля кухонних дверей її зустріла Діана.

— Тітка Джозефіна дуже сердилася? — ледь чутно запитала Енн.

— Так, — відповіла Діана, здушуючи в собі сміх і боязко озираючись на зачинені двері до вітальні. — Енн, вона аж нетямилася від люті. Ох, і як сварилася! Вона сказала, що в житті не бачила такого нестерпного дівчиська, як я, і що батькам повинно бути соромно за моє виховання. І ще каже, що не хоче більше тут лишатися; ну, та мені байдуже. Але татові з мамою прикро.

— А чому ти не розповіла, що то я винна? — спитала Енн.

— Хіба ж я можу так учинити? — обурилася Діана. — Енн, я не донощиця, та й винна нітрохи не менше, ніж ти.

— Тоді я це зроблю, — рішучо мовила Енн.

Діана була вражена.

— Не ходи, Енн! Вона ж тебе живцем проковтне!

— Не лякай мене, я й сама вже налякалася, — благала Енн. — Я радше б увійшла в лігво дракона. Та я мушу це зробити, Діано. Я винна, і мушу в цьому зізнатися. А зізнаватися я вже вмію, на щастя.

— Вона в кімнаті, — відповіла на те Діана. — Якщо хочеш, можеш зайти. Я б не наважилася. І, боюся, у тебе теж нічого не вийде.

Підбадьорена цими словами, Енн рушила прямісінько до лігва дракона — точніше, впевнено підійшла до дверей вітальні й легенько постукала. Пролунало коротке «заходьте».

Панна Джозефіна Баррі, пряма, сувора й бундючна, сиділа коло вогню із в’язанням і досі гнівалася: очі її люто блискотіли під окулярами в золотій оправі. Вона крутнулася на стільці, гадаючи, що зараз побачить Діану, аж тут перед нею постало бліде дівча, у чиїх величезних очах крилася безмежна відвага й неймовірний переляк.

— Ти хто така? — запитала панна Джозефіна Баррі без жодних церемоній.