Розділ 16 ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ ЧАЮВАННЯ З ДІАНОЮ

Лице її закам’яніло. Пані Баррі була жінкою надзвичайно упередженою, гнівалася холодно й похмуро — а такий гнів подолати завжди найтяжче. В ім’я справедливості варто наголосити: вона й справді вважала, що Енн споїла Діану з лихою метою, тож усім серцем прагнула вберегти свою доньку від подальшого згубного впливу такої дитини.

— Чого тобі треба? — сухо запитала вона.

Енн благально склала руки перед собою.

— О, пані Баррі, згляньтеся, прошу вас! Я не хотіла спо… споїти Діану. Як би я могла? Уявіть, що ви — знедолена маленька сирітка, яку взяли до себе добрі люди, і маєте лише одну сердечну подругу в цілому світі. Невже ви могли б навмисне її споїти? Я гадала, що то була малинова наливка, я була твердо переконана, що то наливка! О, благаю вас, не кажіть, що ви довіку забороните Діані гратися зі мною! Бо тоді все моє життя вкриється чорною пеленою скорботи!

Серце ласкавої пані Лінд умить розтануло б від такої промови, та на пані Баррі вона жодного враження не справила — хіба роздратувала ще більше. Пишні слова й драматичні жести Енн здалися їй підозрілими: вона вирішила, що дівчинка з неї глузує, а тому відповіла холодно й жорстоко:

— Я не вважаю тебе гідною товаришкою для Діани. Іди додому й будь чемна.

Вуста в Енн затремтіли.

— Дозвольте мені бодай востаннє попрощатися з Діаною! — пролебеділа вона.

— Діана поїхала з батьком до Кармоді, — відказала пані Баррі, повернулася в будинок і зачинила двері.

Оніміла від розпачу, Енн повернулася в Зелені Дахи.

— Усі мої сподівання вмерли, — зрештою сказала вона Маріллі. — Я сама пішла до пані Баррі, а вона мене страшенно образила. Марілло, я не вважаю, що вона чемна жінка. Більше ми нічого не вдіємо. Лишається хіба молитися, але я майже зовсім не вірю, що це допоможе, бо навіть сам Господь безсилий проти такої впертої особи як пані Баррі.

— Енн, такого не можна казати, — відповіла Марілла, насилу долаючи гріховне бажання розреготатися, що охоплювало її дедалі сильніше й тим надзвичайно жахало.

Того ж-таки вечора вона, щиро сміючись, переказувала цю історію братові.

Та згодом, у кімнатці на піддашші, куди вона нечутно прослизнула й побачила, що Енн, виплакавшись, уже міцно спить, душу їй раптом пойняла незвична лагідність.

— Сердешне дитя, — прошепотіла Марілла, посуваючи неслухняного кучерика зі спухлого від сліз личка дівчинки. Тоді схилилася й поцілувала її розпашілу щоку.