Розділ 15 БУРЯ В ШКІЛЬНІЙ СКЛЯНЦІ ВОДИ

З Діаниного тону було чути, що відсутність спокою її тішить значно більше, ніж найсвятіший спокій.

— Гілберт Блайт? — запитала Енн. — Це його ім’я написане біля ґанку на стіні поряд із Джулією Белл, а над ними великими літерами «Зверніть увагу»?

— Так, — кивнула головою Діана, — хоч я певна, що Джулія Белл йому не подобається. Я чула, як він казав, що вчив таблицю множення за її ластовинням.

— Ох, не кажи мені про ластовиння, — благально мовила Енн. — Це дуже нетактовно, бо в мене теж його не злічити. Та я вважаю, що писати на стіні про хлопців і дівчат «Зверніть увагу» — це неймовірне безглуздя. Хотіла б я подивитися, як моє ім’я хтось нашкрябає на стіні поряд із хлопчачим! Але ні, — додала вона поспіхом, — на таке ніхто не зважиться.

Енн зітхнула. Їй не хотілося побачити власне ім’я на стіні. Проте усвідомлення того, що їй це не загрожує, було трохи принизливим.

— Дурниці, — сказала Діана, чиї темні очі й лискучі коси сіяли таке сум’яття в серцях ейвонлійських школярів, що написів з її іменем на стіні було вже з півдесятка. — Це ж вони жартома пишуть. І чому ти така певна, що твого імені там не буде? Чарлі Слоун за тобою гине. Він сказав своїй мамі, — розумієш, мамі! — що ти найкмітливіша дівчинка в школі. А це краще, ніж бути просто гарною.

— Ні, не краще, — відповіла Енн, яка була справжньою жінкою. — Я б воліла бути гарною. А Чарлі Слоун мені геть не подобається. Терпіти не можу витрішкуватих хлопців. Якщо моє ім’я напишуть поруч із його — я цього не переживу, Діано! Але приємно бути першою в класі.

— Тепер у твоєму класі буде Гілберт Блайт, — сказала на те Діана. — А він уже звик бути першим. Він зараз вивчає тільки четвертий розділ, хоч йому скоро чотирнадцять. Його батько хворів чотири роки тому, їздив лікуватися до Альберти, і Гілберт був там із ним. Вони там прожили три роки, і весь цей час Гіл не ходив до школи, аж доки вони повернулися. Важко буде тобі втримати першість, Енн.

— От і добре, — швидко відказала Енн. — Бо я не могла пишатися тим, що була першою з дітлахів, яким по дев’ять чи десять років. Учора я відповідала, як правильно пишеться «верховіття». Джозі Пай була першою з мови, але — уяви собі — вона підглядала в книжку! Пан Філіпс того не зауважив, бо дивився на Пріссі Ендрюс, але я бачила. Я спопелила її зневажливим поглядом, вона почервоніла, як буряк, і таки написала неправильно.

— Ці сестри Пай — страшенні брехухи, — обурено мовила Діана, коли вони перелазили через паркан, що відділяв їх від дороги. — Учора Герті Пай поклала свою пляшку з молоком на моє місце в ручаї. Уявляєш? Тепер я з нею не розмовлятиму.

У класі пан Філіпс сидів на задній лаві, слухаючи відповідь Пріссі Ендрюс з латини. Тим часом Діана зашепотіла:

— Онде Гілберт Блайт, через прохід від тебе, Енн. Глянь на нього й скажи — невже він не гарний?

Енн подивилася туди, куди вказала Діана. І подивилася в слушну мить, бо ж отой славетний Гілберт Блайт саме був зайнятий: потайки припинав довгу світлу косу Рубі Джилліс, яка сиділа попереду, до спинки лави. То був високий кучерявий хлопець із каштановим волоссям, пустотливими карими очима й задерикуватою усмішкою. Невдовзі по тому Рубі Джилліс підвелася, щоб показати вчителю розв’язок задачі, але тут-таки й гепнулася назад на лаву, верескнувши, певна, що волосся їй видерли з корінням. Усі озирнулися в її бік, а пан Філіпс глянув так суворо, що вона розплакалася. Гілберт швидко витяг шпильку і з безневинним виразом обличчя втупився у свій підручник з історії, та коли галас затих, він перехопив погляд Енн і лукаво до неї підморгнув.

— Цей Гілберт Блайт і справді гарний, — зізналася Енн Діані, — хоча й страшенний нахаба. Це дуже нечемно — підморгувати до незнайомої дівчини.

Та найголовніше сталося аж по обідній перерві.

Пан Філіпс на задній лаві пояснював Пріссі Ендрюс завдання з алгебри. Решта учнів бавилися, як хотіли: їли зелені яблука, перешіптувалися, малювали на своїх грифельних дошках і ганяли поміж партами прив’язаних за нитки цвіркунів. Гілберт Блайт марно докладав зусиль, щоб Енн Ширлі бодай глянула на нього, та Енн тієї миті геть забула про існування не лише його, а й будь-якого іншого учня ейвонлійської школи. Оперши підборіддя на руки, вона споглядала мерехтливу блакить Озера Осяйних Вод, яке було так добре видно із західного вікна, а думками тим часом ширяла в пишній країні мрій, сліпа й глуха до всього, окрім власних фантазій.

Гілберт Блайт не звик зазнавати поразки, змушуючи дівчат подивитися в його бік. Вона мусить глянути на нього, ця руда Ширлі з маленьким гострим підборіддям і велетенськими очима, так не схожими на очі всіх інших ейвонлійських школярок.

Тож Гілберт перехилився через прохід, схопив Енн за довгу руду косу, смикнув її до себе й пронизливо зашепотів:

— Морква! Морква!

Тоді Енн мстиво глянула на нього.