Розділ 14 ЕНН ВИЗНАЄ СЕБЕ ВИННОЮ

«Не знаю, що й гадати, — міркувала Марілла, знервовано лущачи горох. — Звісно, я не думаю, що вона хотіла її вкрасти, ні — просто взяла побавитися чи щось собі про неї намріяти. Та вона таки взяла її, це очевидно, бо в кімнаті після неї ні душі не було, аж доки я пішла спати — вона сама це каже. А брошки немає, це теж очевидно. Мабуть, вона десь її загубила й боїться покарання, тому не хоче зізнаватися. Мені й подумати лячно, що Енн бреше, це гірше за всі її нестримані вибрики. Це така страшна відповідальність — мати в домі дитину, якій не віриш. Підступність і брехливість — ось які риси вона мені явила, і, Бог мені свідок, я цим журюся більше, ніж тим, що брошка зникла. Якби ж дитина сказала мені правду, я вже би так не переймалася».

І аж до пізнього вечора Марілла подеколи навідувалася до своєї кімнати, шукала брошку й не знаходила. Відвідини кімнатки на піддашші перед сном також були марні. Енн казала, що не знає, де поділася брошка, та Марілла щораз більше впевнювалася в протилежному.

Наступного ранку вона все розповіла братові. Метью був спантеличений: не міг отак враз розчаруватися в Енн, хоч і мусив визнати, що обставини свідчать проти неї.

— А ти певна, що брошка не впала за комод? — ось і все, що він спромігся припустити.

— Я відсунула комод, витягла з нього всі шухляди й зазирнула до кожнісінької шпарки, — переконано відказала Марілла. — Брошки ніде немає. Енн узяла її й збрехала мені. Ось така правда, Метью, гірка правда, якій ми мусимо поглянути у вічі.

— То що ти робитимеш? — спитав зажурений Метью, потай радіючи, що не він, а Марілла даватиме цьому раду. Зараз він понад усе хотів лишитися осторонь.

— Вона сидітиме в себе, аж доки вирішить зізнатися, — похмуро відповіла Марілла, пригадуючи, яким успішним виявився цей метод минулого разу. — Тоді побачимо. Якщо вона скаже, куди забрала мою брошку, то, може, знайдемо її. Якщо ж ні — Енн доведеться суворо покарати.

— Так, авжеж, ти мусиш її покарати, — сказав Метью, беручи капелюха. — Але я тут ні до чого, пам’ятай, Марілло, ти сама веліла мені не втручатися.

Марілла почувалася геть самотньою, всіма покинутою. Навіть у пані Лінд не могла спитати поради. Тож вона замислено рушила в кімнатку на піддашші — і вийшла звідти ще більш замислена. Енн уперто наполягала, що брошки нікуди не виносила. Було видно, що дівчинка допіру плакала, і Маріллі раптом стало її жаль, та це почуття вона рішучо притлумила. До вечора Марілла була вже, як сама висловилася, «геть розтерзана».

— Енн, ти не вийдеш звідси, поки не зізнаєшся. Раджу добре обміркувати мої слова, — рішучо мовила вона.

— Але ж, Марілло, пікнік уже завтра, — заплакала Енн. — Ви ж дозволите мені піти, правда? І завтра випустите мене, правда? Всього на день! Потім я радо сидітиму тут так довго, як скажете. Але я мушу піти на пікнік.

— Енн, ти не підеш на жодний пікнік — і взагалі нікуди — поки не зізнаєшся.

— Ох, Марілло! — вигукнула Енн.

Та Маріллла вже пішла, зачинивши за собою двері.

Ранок середи був погожий і яскравий — наче зумисне для пікніка. Довкола Зелених Дахів виспівували пташки, від білосніжних лілій у саду в повітря линув тонкий аромат, що його незримий вітер задмухував в усі двері й вікна, і він ширився кімнатами, ніби дух благословення. Берези в долині весело махали гілками, наче сподіваючись звичного привітання від Енн з її вікна. Та Енн при вікні не було. Коли Марілла віднесла їй сніданок, дівчинка сиділа на своєму ліжку, пряма, бліда й рішуча, з міцно стиснутими губами й сяючими очима.

— Марілло, я готова зізнатися.

— Невже? — Марілла поставила тацю. Її метод знову виявився успішним, та гіркий був цей успіх. — Ну ж бо, Енн, я слухаю, що ти скажеш.

— Я взяла аметистову брошку, — мовила Енн, як ніби повторювала завчений урок. — Так, я її взяла, ви правильно сказали. Коли я ще тільки заходила в кімнату, то не думала, що візьму. Але вона була така гарна, Марілло! Я приколола її собі на груди й мене охопила нездоланна спокуса. Я уявила, як це буде надзвичайно трепетно й гарно — взяти її в Господу Бездіяльності й погратися, наче я леді Корделія Фітцджеральд. Якби на мені була справжня аметистова брошка, то було б набагато легше уявити, що я леді Корделія. Ми з Діаною робили собі намиста із шипшинових ягід, та хіба можна їх порівнювати з аметистами? То я взяла брошку. Думала, що покладу її назад, доки ви повернетеся. Я пішла манівцями, щоб якнайдовше йти із брошкою. А коли переходила міст понад Озером Осяйних Вод, я витягла брошку, щоб знову нею помилуватися. О, як вона сяяла під сонцем! А тоді я перехилилася через поруччя, а вона вислизнула в мене з-поміж пальців і почала тонути — глибше, глибше, глибше — і так гарно, бузково сяяла, аж поки озеро довіку не зімкнуло над нею своїх осяйних вод. Краще зізнатися я не можу.

Марілла відчула, як до серця їй підкотила хвиля пекучого гніву. Ця дитина взяла й загубила її коштовну аметистову брошку, а тепер сидить собі спокійнісінько, переповідає подробиці, і найменшого каяття чи докорів сумління на її лиці не видно!

— Енн, це жахливий учинок, — вдавано спокійно проказала вона. — Ти найнестерпніша дівчинка, про яку мені доводилося чути!