Розділ «Майстер і Маргарита»

— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього донос, що він зберігає нелеґальну літературу?[328] — спитав Азазелло.

Новоз’явлений громадянин посинів і залився сльозами каяття.

— Ви хотіли перебратись до його кімнат? — якомога щиросердіше прогугнявив Азазелло.

Сичання роз’ятреної кішки почулося в кімнаті, й Маргарита, завиваючи:

— Знай відьму, знай, — уп’ялася в обличчя Альоїзія Могарича нігтями.

Сталося замішання.

— Що ти робиш? — стражденно прокричав майстер. — Марго, не ганьби себе!

— Протестую, це не ганьба, — ревів кіт.

Маргариту відтяг Коров’єв.

— Я ванну прилаштував… — цокаючи зубами, кричав скривавлений Могарич і в жахові поверз якусь нісенітницю, — сама побілка… купорос…

— Ну, от і добре, що ванну прилаштував, — похвально сказав Азазелло, — йому треба брати ванни. — І крикнув: — Геть!

Тоді Могарича перекинуло шкереберть і винесло із спальні Волянда крізь розчинене вікно. Майстер вибалушив очі, шепчучи:

— Однак це буде, мабуть, ліпше від того, про що розповідав Іван! — Вкрай приголомшений, він озирався й нарешті сказав котові: — А пробачте… це ти… це ви… — він збився, не знаючи, як звертатися до кота, на «ти» чи на «ви», — ви — той самий кіт, що сідав до трамваю?

— Я, — потвердив підлещений кіт і додав: — Приємно чути, що ви так чемно поводитесь із котом. Котам зазвичай чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ніколи ні з ким не пив брудершафту.

— Мені здається чогось, що ви не дуже-то кіт… — нерішуче відповів майстер. — Мене все одно в лікарні кинуться шукати, — боязко додав він Воляндові.

— Ну чого б це вони мали кинутися! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книги опинилися в його руках. — Історія хвороби вашої?

— Так.

Коров’єв жбурнув історію хвороби до коминка.

— Нема документа, нема й людини[329], — вдоволено казав Коров’єв, — а це — домова книга вашого забудовника?

— Т-так…