Розділ «Майстер і Маргарита»

— А чи ж на моє вийде?

Азазелло іронічно скосив полуднє око на Маргариту й непомітно покрутив рудою головою й пирхнув.

— Та робіть же, от морока, — пробурмотів Волянд і, покрутивши глобуса, став вдивлятися в якийсь деталь на ньому, очевидно, пильнуючи й іншої справи під час розмови з Маргаритою.

— Ану бо, Фридо… — підказав Коров’єв.

— Фридо! — пронизливо крикнула Маргарита.

Двері розчахнулися, й пелехата, гола, та вже без усяких слідів хмелю жінка з шаленими очима вбігла до кімнати й простягла руки до Маргарити, а та сказала велично:

— Тобі прощають. Не будуть більше подавати носовика.

Почувся зойк Фриди, вона впала на підлогу ницьма й простерлася крижем перед Маргаритою. Волянд змахнув рукою, і Фрида зникла з очей.

— Дякую вам, прощавайте, — сказала Маргарита й підвелася.

— Ну що ж, Бегемоте, — промовив Волянд, — не будемо зискувати на вчинку непрактичної людини в святкову ніч, — він повернувся до Маргарити, — отже, це не важить, я ж бо нічого не робив. Чого ви хочете для себе?

Запала мовчанка, і перервав її Коров’єв, який зашепотів до вуха Маргариті:

— Алмазна донно, цього разу раджу вам бути більш розважливою! Бо ж фортуна може й вислизнути!

— Я хочу, щоб мені зараз, цієї ж миті, повернули мого коханця[325], майстра, — сказала Маргарита, й обличчя їй спотворилося судомою.

Тут до кімнати увірвався вітер, аж полум’я свічок у канделябрах лягло, тяжка завіса на вікні відсунулася, розчахнулося вікно, й у далекій височині відкрився повний, але не досвітній, а опівнічний, місяць. Від підвіконня на підлогу лягла зеленкувата стяга нічного світла, й у ній з’явився нічний Івасиків гість, що називав себе майстром. Він був у своєму шпитальному вбранні — в халаті, пантофлях та чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його сіпалося ґримасами, він божевільно-лякливо косився на вогні свічок, а місячний потік нуртував округ нього.

Маргарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками й підбігла до нього. Вона цілувала йому чоло, губи, тулилася до колючої щоки, довго стримувані сльози тепер бігли цівками її лицем. Вона вимовляла тільки одне слово, безтямно повторюючи його:

— Ти… ти… ти…

Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:

— Не плач, Марго, не край мого серця. Я тяжко хворий. — Він вхопився за підвіконня рукою, немовби збираючись скочити на нього й бігти, вищирив зуби, вдивляючись у сидячих, і закричав: — Мені страшно, Марго! Мені знову почалися галюцинації.

Ридання душили Маргариту, вона шепотіла, затинаючись словами:

— Ні, ні, ні, не бійся нічого! Я з тобою! Я з тобою!