Розділ «Майстер і Маргарита»

— Ну добре, хто ж ти є?

— Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро,

бажаючи лиш злого.

Ґете. «Фауст»[1] (переклад Миколи Лукаша)

Частина перша

Розділ 1

Ніколи не розмовляйте з невідомими

В годину гарячого весняного заходу сонця на Патріярших ставах[2] з’явилося двоє громадян[3]Перший з них — приблизно сорокарічний, вбраний у сіренький літній піджак і штани до пари, — був невеликого зросту, чорнявий, вгодований, лисий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс у руці, а добре виголене обличчя його прикрашали неймовірного розміру окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудуватий, чубатий парубок у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, пожмаканих білих штанях та чорних тапках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз[4], голова правління однієї з найбільших московських літерацьких асоціяцій, скорочено іменованої МАССОЛІТ[5], і редактор грубого мистецького журналу, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понирьов, який писав під псевдонімом Бездомний[6].

Потрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники перш за все шугнули до пістряво помальованої ятки з написом «Пиво та води».

До речі, слід зазначити першу дивину цього страшного травневого вечора. Не лише біля ятки, але й в усій алеї, рівнобіжній Малій Бронній вулиці[7], не виявилося ані однісінької живої душі. Тієї пори, коли вже, здається, несила було й дихати, коли сонце, розжаривши Москву, в сухій імлі звалювалось десь за Садове кільце[8], — ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, порожньою була алея.

— Дайте нарзану, — попросив Берліоз.

— Нарзану немає, — відказала жінка в ятці й чогось образилася.

— Пиво є? — хрипким голосом поспитався Бездомний.

— Пиво привезуть надвечір, — відповіла жінка.

— А що є? — спитав Берліоз.

— Абрикосова, але тепла, — сказала жінка.

— Ну давайте, давайте, давайте!..