Розділ «Майстер і Маргарита»

Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув майстрові стільця, і той опустився на нього, а Маргарита впала на коліна, притулилася збоку хворого й так принишкла. У своєму збентеженні вона не зауважила, що її голизна якось раптово скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Хворий похилив голову й став дивитися в землю понурими хворими очима.

— Так, — промовив по мовчанні Волянд, — його добре викінчили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, лицарю, цій людині чогось випити.

Маргарита умовляла майстра тремтливим голосом:

— Випий, випий. Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть.

Недужий узяв склянку й випив те, що було в ній, але рука його сіпнулася, і спорожніла склянка розбилася біля його ніг.

— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв Маргариті. — Дивіться, він вже приходить до тями.

І правда, очі хворого стали вже не такими дикими та неспокійними.

— Але це ти, Марго? — запитав місячний гість.

— Авжеж це я, це я, — відповіла Маргарита.

— Іще! — наказав Волянд.

Після того, як майстер вихилив другу склянку, його очі стали живими й притомними.

— Ну, оце вже інша мова, — сказав Волянд примружуючись, — тепер поговоримо. Хто ви такий?

— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і усмішка скривила йому обличчя.

— Звідки оце ви?

— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів прибулий.

Цих слів Маргарита не знесла й заплакала знову. Потім, утерши очі, вона вигукнула:

— Жахливі слова! Жахливі слова! Він майстер, мессіре, я вас попереджаю про це. Вилікуйте його, він вартий того.

— Ви знаєте, з ким ви тепер говорите, — спитав прибулого Волянд, — в кого ви є?

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопець, Іван Бездомний. Він розповів мені про вас.

— Авжеж, авжеж, — озвався Волянд, — я мав приємність зустрітися з цим молодим чоловіком на Патріярших ставах. Він мене самого мало не звів з глузду, доводячи мені, що мене не існує! Та ви ж бо вірите, що це справді я?