Розділ «Майстер і Маргарита»

— А з чого ж ви житимете? Бо ж доведеться злидарювати.

— Охоче, охоче, — відповів майстер, пригорнув до себе Маргариту, обійняв її за плечі й додав: — Вона схаменеться, піде від мене…

— Не думаю, — крізь зуби сказав Волянд і вів далі: — Отже, людина, що написала історію Понтія Пилата, йде до підвалу з наміром вмоститися там біля лямпи й злидарювати?

Маргарита відділилася від майстра й мовила дуже гаряче:

— Я зробила усе, що змогла, і я нашепотіла йому найбільш спокусливе. А він відмовився від цього.

— Те, що ви йому нашепотіли, я знаю, — заперечив Волянд, — та це не найбільш спокусливе. А вам скажу, — всміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман ще принесе вам сюрпризи.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Волянд, — нічого страшного вже не буде. Ну от, Маргарито Миколаївно, усе зроблено. Чи маєте ви до мене яку претенсію?

— Що ви, о, що ви, мессіре!

— То візьміть же це від мене на згадку, — сказав Волянд і дістав з-під подушки невелику золоту підківку[330], всипану діямантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі!

— Ви хочете зі мною посперечатися? — осміхнувшись, спитав Волянд.

Маргарита, оскільки в плащі в неї не було кишені, уклала підківку до серветки й затягла її вузлом. Тут щось її здивувало. Вона позирнула у вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А от чого не збагну… Що ж оце все опівночі та опівночі, воно давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи й забарити, — відповів Волянд. — Ну, зичу вам щастя.

Маргарита молитовно простягнула обидві руки до Волянда, та не посміла наблизитися до нього й тільки вигукнула:

— Прощавайте! Прощавайте!

— До побачення, — сказав Волянд.

І Маргарита в чорному плащі, майстер у шпитальному халаті вийшли в коридор ювеліршиної квартири, в якому палилася свічка й де їх дожидався почет Волянда. Коли пішли з коридору, Гелла несла валізку, в якій був роман і невелике майно Маргарити Миколаївни, а кіт помагав Геллі. Біля дверей квартири Коров’єв розкланявся й зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли минали підійстя третього поверху, щось м’яко стукнуло, та на це ніхто не звернув уваги. Біля самих вихідних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, і щойно вийшли у двір, до якого не заходив місяць, побачили чоловіка, що спав на ґанку, спав, певно, мертвацьким сном, чоловіка в чоботях та кепці, а також біля під’їзду велику чорну машину з погашеними фарами. У передній шибці неясно бовванів силует грака.

Вже збиралися сідати, як Маргарита у відчаї неголосно скрикнула: