Розділ «Майстер і Маргарита»

— Боже, я загубила підківку!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — і почекайте на мене. Я зараз повернуся, тільки з’ясую, в чому тут річ. — І він пішов до під’їзду.

Йшлося ж ось про що: дещо перед виходом Маргарити й майстра з їхніми супровідниками з квартири № 48, розташованої під ювеліршиною, вийшла на сходи сухенька жіночка з бідоном та торбою в руках. Це була та сама Анничка, що в середу розлила, на горе Берліоза, соняшникову олію біля коловорота[331].

Ніхто не знав, та, певно, ніколи й не дізнається, чим жила в Москві ця жіночка та на які засоби вона існувала. Відомо про неї було лиш те, що бачити її можна було щодня то з бідоном, то з торбою, а то й з бідоном та торбою разом — або в нафтокрамниці, або на ринку, або під ворітьми дому, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де й мешкала ця Анничка. Крім того, і понад усе, було відомо, що хоч би де була чи з’являлася вона — відразу ж у цьому місці знімався скандал, і крім того, що прізвисько її було «Чума».

Чума-Анничка вставала чогось надзвичайно рано, а сьогодні щось підняло її ще й на світ не благословилося, на початку першої. Крутнувся ключ у дверях, ніс Аннички висунувся в них, а тоді висунулася вона й уся цілком, затріснула за собою двері і вже наладналася рушити десь, коли на верхньому підійсті грюкнули двері, хтось покотився додолу сходами і, налетівши на Анничку, відштовхнув її убік так, що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди це чорт тебе несе в самих підштанках? — провищала Анничка, вхопившись за потилицю. Чоловік у самій білизні, з валізою в руках та в кепці, із заплющеними очима відповів Анничці диким заспалим голосом:

— Колонка! Купорос! Сама побілка чого коштувала. — І, заплакавши, гаркнув: — Геть!

Тут він кинувся, але не далі сходами униз, а назад, угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, і крізь це вікно горініж вилетів у двір. Анничка навіть за потилицю забула, охнула й сама кинулась до вікна. Вона лягла животом на підійстя й висунула голову у двір, сподіваючись побачити на асфальті, освітленому надвірним ліхтарем, на смерть розбиту людину з валізою. Та геть нічого на асфальті у дворі не було.

Залишалося гадати, що сонна й дивна особа вилетіла з дому, як птах, не полишивши по собі ані сліду. Анничка перехрестилася й подумала: «Так, оце справді квартирка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть! Оце тобі квартирка!»

Не встигла вона цього додумати, як двері угорі знову грюкнули, і другий хтось побіг зверху. Анничка притулилася до стіни й бачила, як якийсь досить поважний громадянин з борідкою, але з дещо поросячим, як здалося Анничці, обличчям, шурхнув повз неї і, так само як перший, покинув будинок крізь вікно, знову ж таки й гадки не маючи, щоб ото розбиватися на асфальті. Анничка забула вже про мету своєї виправи й залишилася на сходах, хрестячись, охаючи й сама з собою розмовляючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори коротку часину перегодом і достоту так само випурхнув у вікно.

На честь Аннички слід сказати, що вона була цікавою й надумала іще почекати, чи не буде яких нових чудес. Двері нагорі знову розчинили, і тепер зверху стала сходити ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Анничка відбігла від вікна, спустилася додолу до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею шпаринці замерехтіло її ошаліле з цікавости око.

Якийсь чи то хворий, чи то не хворий, та дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті, сходив додолу непевною ходою. Його обачливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Анничці в пітьмах. Дамочка чи то боса, чи то в якихось прозорих, видно, закордонних, на клоччя подертих черевиках. Тьху ти! Що в черевиках! Та дамочка ж була гола! Ну так, ряса була накинута впрост на голе тіло! «Оце квартирка!» В душі Аннички усе співало в передсмаку того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивно вдягненою дамочкою йшла геть-зовсім гола дамочка з валізкою в руці, а біля валізки тинявся чорний здоровезний кіт. Анничка мало уголос чогось не пискнула, протираючи очі.

Завершував ходу маленький на зріст кульгавий іноземець з кривим оком, без піджака, у білому фрачному жилеті та при краватці. Уся ця компанія побіч Аннички попрямувала додолу. Тут щось стукнуло на підійсті.

Почувши, що кроки втихають, Анничка, немов змія, вислизнула з-поза дверей, бідона поставила до стіни, впала черевом на підійстя й стала нишпорити. В руках їй опинилася серветочка з чимось важкеньким. Очі Анничці полізли на лоба, коли вона розмотала вузличок. Анничка до самих очей підносила коштовність, і очі їй паленіли геть-чисто вовчим вогнем. У голові їй зчинилася хурделиця:

«Знати нічого не знаю! Відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи, мо, розпиляти її на шматки… Камінці ж бо можна виколупати… І по одному камінцеві: один на Петрівку, другий на Смоленський…[332] І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!»

Анничка сховала знахідку за пазуху, вхопила бідона, й уже наладналася була шмигнути назад до квартири, відклавши свою подорож до міста, як перед нею виріс, диявол його знає звідки він узявся, той самий з білими грудьми без піджака й тихо шепнув:

— Давай підківку й серветочку.

— Яку таку серветочку-підківку? — запитала Анничка, прикидаючись дуже майстерно. — Жодної серветочки я не знаю. Ви що, громадянине, п’яний, чи що?