Розділ «Майстер і Маргарита»

Маргарита вчепилася в шпитальний халат, притулилася до нього й сама стала бурмотіти в зажурі та в сльозах:

— Боже, чого ж тобі не помагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шепотів Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще стаканчика, і я з вами за компанію…

І стаканчик підмигнув, блиснув у місячному світлі, і підміг той стаканчик. Майстра всадовили на місце, і обличчя хворого набуло спокійного виразу.

— Ну, тепер усе ясно, — сказав Волянд і постукав довгим пальцем по рукописі.

— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку бути мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу[327] ясна мені наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелла.

— Я кажу, — прогугнявив той, — що тебе добре було б утопити.

— Будь милосердим, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що всякої ночі я з’являвся б до тебе в тих самих місячних шатах, що й бідний майстер, і кивав би тобі і манив би тебе за собою. Як воно б тобі малося, о Азазелло?

— А ну ж, Маргарито, — знову вступив до розмови Волянд, — кажіть-но все, що вам потрібно?

Очі Маргариті спалахнули, і вона благально звернулася до Волянда:

— Дозвольте мені з ним пошушукатися?

Волянд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха майстра, щось пошепотіла йому. Чути було, як той відповів їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу від життя. Крім того, щоб бачити тебе. Та тобі знову раджу — полиш мене. Ти загинеш зі мною.

— Ні, не полишу, — відповіла Маргарита й звернулася до Волянда: — Прошу знову повернути нас до підвалу в провулку на Арбаті, й щоб лямпа засвітилась, і щоб усе стало, як було.

Тут майстер засміявся і, оповивши давно розпущену кучеряву голову Маргарити, сказав:

— Ах, не слухайте бідну жінку, мессіре. У цьому підвалі давно вже живе інша людина, і взагалі не буває, щоб усе стало, як було. — Він притулився щокою до голови своєї подруги, обійняв Маргариту й став бурмотіти: — Бідолашна, бідолашна…

— Не буває, кажете? — сказав Волянд, — Це так. Та ми спробуємо. — І він сказав: — Азазелло!

Тієї ж миті зі стелі звалився на підлогу розгублений та близький до нестями громадянин в самій білизні, та чомусь із валізкою в руці та в кепці. Зі страху цей чоловік тремтів й присідав.

— Могарич? — спитав Азазелло зваленого з неба.

— Альоїзій Могарич, — відповів той, здригаючись.