Розділ «Майстер і Маргарита»

— Хто прописаний в ній? Альоїзій Могарич? — Коров’єв дмухнув у сторінку домової книги. — Раз, і немає його, і, прошу завважити — не було. А як забудовник здивується, скажіть, що йому Альоїзій снився. Могарич? Який такий Могарич? Ніякого Могарича не було. — Тут прошнурована книга випарувалася з рук Коров’єва. — Й от вона вже в столі забудовника.

— Ви правильно сказали, — мовив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, — що як немає документа, немає й людини. От саме мене й немає, я не маю документа.

— Я вибачаюся, — вигукнув Коров’єв, — це саме й є галюцинація, ось він, ваш документ. Потім він завів очі й улесливо прошепотів Маргариті: — А ось і ваше майно, Маргарито Миколаївно, — він подав Маргариті зошит із обгорілими краями, засохлу троянду, фотографію і, особливо обачно, ощадну книжку, — десять тисяч, як оце ви і внесли, Маргарито Миколаївно. Нам чужого не треба.

— Мені скорше лапи поодсихають, ніж я торкнуся чужого, — набучившись, вигукнув кіт, гопцюючи на валізі, щоб убгати до неї усі примірники злощасного роману.

— І ваш документик також, — вів далі Коров’єв, подаючи Маргариті документ, а потім, звернувшись до Волянда, шанобливо доповів: — Усе, мессіре!

— Ні, не все, — відповів Волянд, відриваючись від глобуса. — Куди накажете, моя люба донно, подіти ваш почет? Мені він особисто не потрібний.

Тут до розчинених дверей вбігла Наталя, як була гола, сплеснула руками й закричала Маргариті:

— Будьте щасливі, Маргарито Миколаївно! — Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Маргарити: — Я ж усе знала, де ви ходите.

— Слугині все знають, — зазначив кіт, промовисто піднісши лапу, — то заблуд гадати, що вони сліпі.

— Чого ти хочеш, Наталю? — запитала Маргарита. — Вертайсь до вілли.

— Душечко, Маргарито Миколаївно, — благально промовила Наталя й стала на коліна, — впросіть їх, — вона скоса зиркнула на Волянда, — щоб мене відьмою зоставили. Не хочу більше до вілли! Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мене пан Жак учора на балю посватав. — Наталя розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Маргарита звернула питальний погляд до Волянда. Той кивнув головою. Тоді Наталя кинулась на шию Маргариті, дзвінко її поцілувала і, переможно гукнувши, вилетіла у вікно.

На місці Наталі опинився Микола Іванович. Він набув своєї колишньої людської подоби, але був дуже сумним і навіть, більше, роздратованим.

— От кого найбільш радо відпущу, — сказав Волянд, гидливо позираючи на Миколу Івановича, — безмір як радо, настільки він тут зайвий.

— Дуже прошу видати мені посвідчення, — промовив, дико озираючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, — про те, де я перебув минулу ніч.

— А це на яку річ?

— На річ подання міліції та дружині, — твердо сказав Микола Іванович.

— Посвідчень ми звичайно не даємо, — відповів кіт, посупившись, — та для вас, хай буде, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович схаменутися, як гола Гелла вже сиділа за машинкою, а кіт диктував їй:

— Цим посвідчую, що подавач цього Микола Іванович перебув згадану ніч на балю в сатани, бувши залученим як перевізний засіб… постав, Гелло, дужку! У дужках пиши «кнур». Підпис — Бегемот.