Розділ «Майстер і Маргарита»

— То я, отже… можу попрохати… про одну річ?

— Вимагати, вимагати, моя донно[324], — відповідав Волянд, — усміхаючись із розумінням, — вимагати однієї речі.

Ах, як метко й виразно Волянд підкреслив, повторюючи слова самої Маргарити — «однієї речі»!

Маргарита зітхнула ще раз і сказала:

— Я хочу, щоб Фриді перестали подавати ту хустинку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт звів очі до неба й шумливо зітхнув, але нічого не сказав, видно, пам’ятаючи накручене на балю вухо.

— З огляду на те, — промовив Волянд, всміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурки Фриди цілком, звісно, виключається — воно було б несумісним із вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що робити. Зостається, мабуть, чи не одне — завести ганчір’я й позатикати ним усі шпарини моєї спальні.

— Ви про що кажете, мессіре? — здивувалася Маргарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.

— Цілком з вами згоден, мессіре, — втрутився до розмови кіт, — саме ганчір’ям! — і спересердя кіт стукнув лапою по столі.

— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Волянд, не зводячи з Маргарити вогняного ока. — Геть несподівано й підступно воно, бува, пролазить крізь найдрібніші шпаринки. Отож я й кажу про ганчір’я.

— І я про те саме кажу! — вигукнув кіт і про всяк випадок відхилився від Маргарити, прикривши вимазаними рожевим кремом лапами свої гострі вуха.

— Ану геть звідси, — сказав йому Волянд.

— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — де б оце я пішов? Невже ж, мессіре, святкової ночі гостей за столом розділяють на два ґатунки? Одні — першої, а другі, як каже цей сумний скнара-буфетник, другої свіжости?

— Цить, — наказав йому Волянд і, звернувшись до Маргарити, запитав: — Ви, судячи з усього, людина виняткової доброти? Цнотлива людина?

— Ні, — з силою відповіла Маргарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попрохала вас за Фриду тільки тому, що мала необачність подати їй тверду надію. Вона жде, мессіре, вона вірить у мою міць. І якщо вона зостане обманутою, я потраплю в жахітне становище. Я не матиму спокою усе моє життя. Нічого не вдієш! Так вже вийшло.

— А, — сказав Волянд, — це зрозуміло.

— То ви зробите це? — тихо запитала Маргарита.

— Ні в якому разі, — відповів Волянд, — річ у тім, люба королево, що тут сталася невелика плутанина. Кожне відомство має робити свої справи. Не заперечую, наші можливості доволі великі, вони далеко більші, аніж гадають декотрі, не дуже прозорливі люди…

— Та вже ж, куди більші, — не втерпів і докинув кіт, який, видно, пишався цими можливостями.

— Ану цить, чорт тебе забирай! — сказав йому Волянд і повів далі, звертаючись до Маргарити: — Але просто, який сенс у тому, щоб робити те, що належить робити іншому, як я сказав, відомству? Отже, я цього не робитиму, а ви зробите самі.