Розділ «7 Вогонь Життя»

— Ух ти, — прошепотіла Рататат йому на вухо. — Як вони тебе слухають!

Ціла армія скасованих божеств від подиву аж віддих затамувала. Лука, що стояв під Деревом Жаху, добре розумів, що тепер йому треба розвивати свій успіх. До того ж йому було що сказати.

— Хочете, я скажу вам, хто ви тепер? — вигукнув він. — Але почну з того, ким ви не є. Насправді ви — нічийні боги. Ви вже не даруєте життя і не прирікаєте на смерть, не маєте дару спасіння й сили прокляття. Ви нікого вже не перетворюєте на биків і не захоплюєте нічиїх смертних дівчат, не втручаєтеся в хід воєн і не граєте в інші ігри, в які ви колись грали. Схаменіться! Погляньте на себе! Замість того щоб продемонструвати реальну Силу, ви проводите якісь Змагання Красунь. Кажу відверто, це свідчить про вашу слабкість. Послухайте мене: тільки через Оповіді ви зможете потрапити в Реальний Світ і знову зажити поваги. Коли розповісти вашу історію належним чином, то люди повірять у вас; не так, як вони колись вірили, поклоняючись вам, але так, як люди вірять у розповіді — щасливо, схвильовано, бажаючи, аби вони ніколи не закінчувалися. Ви хочете Безсмертя? Лишень такі люди як мій тато можуть вам дати Безсмертя. Мій тато може зробити так, що люди забудуть, що вони забули про вас, і почнуть знову вас обожнювати й цікавитися вашими задумами, почнуть бажати, аби ви ніколи не закінчувалися. А ви хочете мене зупинити. Вам треба благати мене довести свою справу до завершення. Вам слід допомагати мені. Вам слід покласти Вогонь у мій Горщик Видр, переконавшись, що він надійно горить, а тоді ще й відвезти мене додому. Хто я такий? Я — Лука Халіфа. Єдиний ваш шанс.

Це була його найкраща промова, виголошена на найважливішій сцені, на яку тільки ступала його нога; і тут він таки використав кожен грам своїх навиків та вмінь, це правда, але чи вдалося йому перетягти публіку на свій бік? «Може, й так, — занепокоєно думав він, — а може, й ні».

Собака Ведмідь і ведмідь Собака, все ще сидячи на спині Короля Коней, усілякими вигуками та викриками підбадьорювали промовця — «Добре кажеш!» ну й таке інше, але мовчанка богів набувала такого гнітючого й похмурого характеру, що під кінець навіть Ведмідь прикусив язика. Страхітлива мовчанка ставала, наче туман, дедалі густішою, а похмуре небо — ще темнішим, аж поки єдиним світлом, яке міг бачити Лука, став відблиск з Храму Вогню, і в тому мерехтливому відблиску він побачив навколо себе порухи величезних тіней, які оточували Дерево Жаху та хлопця-бранця під ним, що стояв біля шумерського сторожового демона. Усе ближче й ближче кружляли тіні, утворюючи один великий кулак, що стискався навколо Луки, й щомиті, як воду з губки, міг вичавити з нього життя. «От і все, — думав Лука, — моя промова не спрацювала, не справила на них потрібного враження, і тепер — усьому кінець». Йому захотілося хоч би ще раз обняти свого собаку й ведмедя. Йому захотілося, аби хтось з людей, кого він любив, узяв його за руку. Йому захотілося захотіти виборсатися з цієї халепи. Йому так захотілося…

І тут Гора Знань несамовито затряслася, ніби по її схилах почали стрибати невидимі колоси. Стовбур Дерева Жаху розколовся згори донизу, і Дерево упала на землю, а відчахнуте гілляччя мало не зачепило Луку та демона-громовержця. Одна гілляка ударила по Голові Міміра, який аж зойкнув від болю. З натовпу переляканих богів і чудовиськ лунало ще більше страдницьких і розгублених криків. А тоді сталося найжахливіше. Наступали миті, геть короткі, а точніше, частки секунд, коли все цілком зникало, і Лука, Ведмідь і Собака — трійко цих прибульців з Реального Світу — залишалися підвішеними в приголомшливій, безбарвній, беззвучній, нерухомій, ні в чому нестримній відсутності. Відтак Світ Чарів повернувся, проте страхітливе усвідомлення почало приходити до кожного й усіх: Світ Чарів спіткало лихо. Були зрушені його найглибші підвалини, його географія ставала непевною, саме його існування починало робитися якимсь переміжним, себто було воно на межі вмикання й вимикання. А що коли «вимикання» стане довшим? А що коли воно триватиме довше, ніж «вмикання»? А що коли проміжки із «вмикання», себто існування Світу, зменшаться до часточок секунди або ж навіть зникнуть цілком? А що коли все, що розповів їм Крадій Вогню, було щирою правдою, в яку вони до останньої миті відмовлялися вірити, окутані лахміттям своєї колишньої божественної слави та залишками своєї гордині? А що, коли гола, неприкрашена реальність полягає в тому, що їхнє виживання було прив’язане до життя, що згасало, себто до хворої людини, що помирала? Ці питання терзали геть усіх мешканців Світу Чарів, але з голови Луки, який у паніці не знав що робити, не йшло ще простіше і страшніше запитання.

А чи не помирає Рашид Халіфа?

Анзу, демон-громовержець, аж укляк і став благати Луку тихим, сумним і жалісливим голосом:

—             .

А Рататат настільки злякалася, що її голос під час перекладу шумеритянина тремтів дрібно-дрібно.

— Порятуй нас, пане! Але, будь ласка, пане, ми не хочемо жити в звичайних казках. Ми хочемо, щоб нам знову поклонялися! Ми хочемо бути… божественними.

— Пане? — думав Лука. — Такої переміни в тоні я не чекав. — У глибині його душі зажевріла надія й почала боротьбу з відчаєм; тим часом він зібрався на силі й зробив останнє зусилля, промовивши наполегливим і переконливим голосом:

— Як собі знаєте. Для вас усіх — це найкраще, що ви можете зробити.

І тут темрява перестала на нього тиснути; гнів богів відступав; подоланий їхнім же страхом, він розбився на друзки й розсіявся остаточно, а на його місце прийшов неймовірний страх. Хмари гніву розвіялися, повернулася радість, і всі побачили, що прогалина на небі, крізь яку проник рій богів збільшилася вдесятеро; небо тріскалося буквально від небокраю до небокраю; ціла армія міфологічних героїв почала руйнуватися, старіти, морщитися, тріскатися, слабнути, завмирати, втрачати саму спроможність бути. Афродіта, Гатгор, Венера та інші богині краси дивилися на зморщену шкіру рук і верещали:

— Порозбивайте всі дзеркала!

І тут величезна постать єгипетського Верховного бога Ра із соколиною головою впала навколішки, так само як Анзу, а його тіло почало кришитися, як стародавній пам’ятник; приклад Верховного бога Ра наслідували решта богів, у крайньому разі ті з них, що мали коліна. Низьким, поважним, переляканим голосом Верховний бог Ра промовив:

—   

— Що він каже? — запитав Лука в Рататат, що почала стрибати то вгору, то вниз на його плечі й голосно пищати.

— Він каже, що вони приймають твою пропозицію, тобто, — пищала Рататат голосом, який водночас був і спокійний і нажаханий, — ти можеш забрати вогонь уже зараз. Мерщій! На кого чекаєш? Рятуй тата! Рятуй нас! Не стій! Біжи!

На небі над їхніми головами пронеслися тіні.