РОЗДІЛ 25

— Котячих дверцят! Приладу надзвичайно дотепного, простого та винахідливого. Це двері в дверях, розумієш…

— Так, — сказав Річард, — а ще в нього було дещо про земне тяжіння.

— Земне тяжіння, — дещо зневажливо знизав плечима Дірк, — так, ним він теж, напевно, займався. Хоча то було всього лише відкриття. Воно просто чекало, щоб його відкрили.

Він вийняв з кишені монетку та байдуже кинув на гравій, що йшов уздовж асфальтової доріжки.

— Бачив? — сказав він. — Гравітацію навіть на вихідні не вимикають. Рано чи пізно хтось мусив її помітити. Але котячі дверцята… О, це зовсім інша річ. Винахід, суто творчій винахід.

— Як на мене, це досить очевидно. Хто завгодно міг про це подумати.

— Ні, — сказав Дірк, — дуже мало геніїв, які здатні зробити те, чого не існує, досить очевидним. Вигук «я й сам міг додуматися» є дуже популярним і оманливим, бо насправді ті, хто так вигукує, не додумалися, і це дуже значущий факт. Ось це, якщо я не помиляюсь, потрібні нам сходи. Йдемо нагору?

Не чекаючи на відповідь, він ринувся по сходах. Річард ішов невпевнено й наздогнав Дірка лише тоді, коли той уже стукав у внутрішні двері. Зовнішні були відчинені.

— Заходьте! — гукнули зсередини.

Дірк штовхнув двері, і вони з Річардом ледве встигли помітити білу голову Реджа, який виходив у кухню.

— Я заварюю чай, — крикнув він. — Будете? Сідайте, сідайте, хто б ви не були.

— Залюбки, — відповів Дірк. — Ви дуже ласкаві. Нас двоє.

Дірк сів, Річард зробив те саме.

— Індійський чи китайський? — спитав Редж.

— Індійський, будь ласка.

Почулося дзенькання чашок і блюдець.

Річард оглянув кімнату. Та раптом здалася звичайною. Вогонь тихо палав собі, але світло в кімнаті було переважно світлом сірого дня. І хоча все в ній начебто було те саме — стара канапа, завалений книгами столик — але здавалося, що не було нічого, що поєднувало її с тими шаленими дивацтвами минулої ночі. Кімната неначе сиділа, вигнувши брови, та невинно питала: «Слухаю вас?»

— З молоком? — почувся з кухні голос Реджа.

— Будь ласка, — відповів Дірк. Він усміхнувся Річардові, і ця усмішка від придушеного хвилювання здавалася наполовину божевільною.

— Звичайну кількість? — знову гукнув Редж.