Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Будь ласка, для мене курку,— сказав він.

— А лосося?

— Дякую, не треба.

— Дарма, він страшенно смачний, а ти ж, мабуть, голодний, як вовк.

— Я справді голодний, але надолужу на десерті,— сказав Шрелла.

— Як хочеш.

Офіціант приніс іще дві чарки «мартіні» на таці, що напевне коштувала більше, ніж цілий спальний гарнітур. Нетлінгер узяв чарку з таці й передав Шреллі, потім узяв свою, нахилися вперед і сказав:

— Цю чарку я вип'ю за твоє здоров'я, тільки за твоє.

— Дякую,— мовив Шрелла, кивнув головою і випив.— Одного я ще не збагнув,— повів далі він,— як так вийшло, що вони мене заарештували зразу на кордоні?

— Та просто через дурне непорозуміння: твоє прізвище й досі ще стоїть у списку розшукуваних злочинців. Звинувачення в замаху на життя втрачає силу через двадцять років, і тебе мали викреслити зі списку вже два роки тому.

— У замаху на життя? — перепитав Шрелла.

— Авжеж, те, що ви тоді вчинили з Вакерою, кваліфікують саме так.

— Ти, мабуть, не знаєш, що я в тій справі не брав участі й навіть не схвалював її.

— Тим краще, коли так,— сказав Нетлінгер,— легше буде остаточно викреслити твоє прізвище з того списку. Поки що я зміг лише поручитись за тебе й домовитися про твоє тимчасове звільнення. Та в списку ти є, я з цим нічого не міг удіяти, а тепер уже викреслю, це буде проста формальність. Якщо ти не проти, то я вже беруся до юшки.

— Будь ласка,— мовив Шрелла.

Він відвернувся і глянув на вокзал. Нетлінгер їв юшку зі срібної чашки. Звичайно ж, жовтаві галушки в тій юшці замішені на кістковому мозку найкращої худоби, що будь-коли паслася на німецьких луках, на таці між свіжим листям зеленого салату золотом полискував вуджений лосось, грінки були до міри підсмажені, на кульках масла блищали сріблясті краплі води. Дивлячись, як Нетлінгер їсть, Шрелла насилу поборов у собі гостре почуття жалю до нього. Для нього самого, скільки він пам'ятав себе, їда була високим виявом братства. Або любові, як сніданки в поганих і гарних готелях із жінками, яких він кохав. Їда на самоті завжди здавалася йому прокляттям, і коли він бачив чоловіків, що їли одинцем на вокзалах, у їдальнях або в тих незчисленних пансіонах, де йому доводилося жити, то сприймав їх як проклятих. Сам він завжди, коли хотів їсти, шукав собі товариства. Найприємніше було сісти біля якоїсь жінки і, надламуючи хліб, перемовитися з нею кількома словами, усміхнутися до неї, схиляючись над тарілкою з юшкою, щось подати їй,— тільки це робило чисто біологічний процес стерпним і навіть приємним. Такі люди, як Нетлінгер,— Шрелла бачив їх безліч,— здавалися йому приреченими, а їхні сніданки й обіди були ніби трапези катів: хоч вони знали правила поведінки біля столу й дотримувалися їх, а нічого не робили, щоб прикрасити споживання їжі, їхня смертельна поважність убивала й горохову юшку, й пулярду, а крім того, вони не могли не думати про ціну кожного шматка, який посилали до рота. Він знов відвернувся від Нетлінгера, перевів погляд на вокзал і прочитав на великому транспаранті, що висів над входом: «Вітаємо наших репатріантів».

— Слухай,— сказав він,— може, ти б записав мене репатріантом?

Нетлінгер, що саме намащував грінку маслом, підвів очі й глянув так, наче виринув із прірви смутку.

— Це залежить від того, чи ти ще маєш німецьке підданство,— сказав він.

— Ні, я не маю ніякого підданства,— відповів Шрелла.