Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Переклав Євген Попович

1

Цього ранку Фемель уперше розмовляв із нею неввічливо, майже брутально. Він зателефонував до неї десь о пів на дванадцяту, і вже самий голос його не віщував нічого доброго. Вона не звикла до таких інтонацій, і саме тому, що слова його були чемні, як завжди, її злякав тон: уся ввічливість у тому голосі звелася до голої формули, наче Фемель пропонував їй замість води Н2О.

— Будь ласка, дістаньте зі свого письмового столу червону картку, яку я дав вам чотири роки тому,— сказав він.

Вона висунула правою рукою шухляду, відгорнула вбік плитку шоколаду й вовняну ганчірку, переставила пляшечку з рідиною для чищення міді й узяла червону картку.

— Будь ласка, прочитайте мені, що написано на картці. Вона прочитала тремтячим голосом:

— «Я завжди радий бачити матір, батька, дочку, сина й пана Шреллу, а більше нікого».

— Будь ласка, прочитайте ще раз останні слова.

Вона прочитала:

— «А більше нікого».

— До речі, звідки ви дізналися, що номер телефону, який я вам дав,— це номер готелю «Принц Генріх»?

Вона промовчала.

— Я хотів би нагадати вам, що ви повинні виконувати всі мої вказівки, навіть коли їх дано чотири роки тому... будь ласка.

Вона знов промовчала.

— Казна-що...

Невже він цього разу забув сказати «будь ласка»? Вона почула якесь мурмотіння, потім чийсь голос крикнув: «Таксі! Таксі!»,— і нарешті залунали гудки. Вона повісила трубку, відсунула картку на середину столу й відчула майже полегшення: ця брутальність, перша за чотири роки, здалася їй мало не ніжністю.

Коли вона була чимось збентежена або їй набридала розрахована до найменших подробиць робота, вона виходила надвір і починала чистити мідяну табличку: «Доктор Роберт Фемель. Контора статичних розрахунків. Після обіду зачинена». Паровозний дим, автомобільний чад, дорожня курява щодня давали їй привід витягати з шухляди вовняну ганчірку й рідину для чищення міді. Вона любила розтягати це чищення хвилин на п'ятнадцять або й на півгодини. Навпроти, в будинку номер 8, важко гупали друкарські машини, невтомно друкуючи на білому папері щось повчальне. Вона бачила їх крізь запорошені вікна й навіть через вулицю відчувала їхнє двигтіння, наче відчалювала чи вже пливла на якомусь кораблі. Вантажні машини, ремісничі учні, черниці, вуличне життя, ящики перед крамницею городника: помаранчі, помідори, капуста. А біля сусіднього будинку, перед крамницею різника Греца, два його помічники саме вивішували забитого дикого кабана, і темна кров капала на асфальт. Вона любила вуличний гамір і бруд. У ній ворухнулося почуття протесту, і вона подумала, чи не піти їй із цієї роботи й не найнятися в якусь задрипану крамничку на задвірку, де продають електрокабель, присмаки або цибулю, де господаря в засмальцьованих штанях з обвислими шлейками, заклопотаного несплаченими векселями, тягне на інтимність, від якої принаймні можна відкараскатися, де годину, яку треба згаяти в приймальні зубного лікаря, доводиться виборювати, де на заручини товаришки по роботі збирають гроші, щоб купити їй настінний килимок із повчальним написом або книжку про любов, у крамничку, де масні жарти товаришок нагадують тобі, що сама ти лишилася чистою. То було б життя. Не цей бездоганний лад, не цей шеф, бездоганно вбраний і бездоганно ввічливий,— вона боялася його, відчувала зневагу за тією ввічливістю, яку він виявляв до всіх, з ким мав справу. А втім, з ким він іще мав справу, крім неї? Скільки вона пам'ятала його, він не розмовляв ні з ким — тільки зі своїм батьком, з сином і дочкою. Вона ніколи не бачила його матері, яка жила десь у санаторії для психічно-хворих, а той пан Шрелла, що теж був записаний на червоній картці, ніколи ще не приходив до нього. Приймальних годин у Фемеля не було, і коли клієнти телефонували, їй доводилось просити їх, щоб вони зверталися до шефа листовно.

Коли він ловив її на якійсь помилці, то тільки зверхньо махав рукою і казав:

— Ну, нічого, переробіть це ще раз, будь ласка.