Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Накульгуючи, він вийшов з-за стойки й підступив до Шрелли, якому бой уже відчинив двері.

— Пане Шрелло,— сказав він,— я зроблю все, щоб довідатися, де можна знайти пана Фемеля. За цей час я вже дещо дізнався в кав'ярні «Кронер»: о сьомій годині там відбудеться родинне свято на честь старого Фемеля, отже ви його там напевне зустрінете.

— Дякую,— мовив Шрелла,— щиро дякую.

Він знав, що чайові тут недоречні. Усміхнувшись старому, він вийшов на вулицю, і двері, тихо гойднувшись, знов стали у свої оббиті повстю гнізда.

 8

Автострада на всю широчінь була перегороджена великими грубими щитами. Міст, колись прокладений тут через річку, був зруйнований, висаджений у повітря при самому березі. З пілонів звисали іржаві уривки розсотаних тросів, триметрові щити повідомляли про те, що за ними причаїлася СМЕРТЬ. Для тих, на кого ці слова не діяли, застереження було ще й намальоване: схрещені кістки і вдесятеро збільшений для постраху череп, чорні як смола, на яскраво-білому тлі.

На цьому мертвому відтинку дороги старанні початківці з автошколи училися перемикати зчеплення, звикали до швидкої їзди, мордували коробку передач, повертаючи назад ліворуч і праворуч, уперед ліворуч і праворуч. Насипом, що пролягав між майданчиком для гри в гольф і дачними городами, гуляли ошатно вбрані чоловіки й жінки зі святковим виразом на обличчі, як завжди суботнього вечора, намагалися підійти до самої платформи, що залишилась від мосту, до погрозливих щитів, за якими ховалися скромні бараки, ніби глузуючи зі смерті. За написом СМЕРТЬ здіймався синій димок із грубок, на яких нічні сторожі підігрівали їжу в казанках, підсмажували хліб і від яких запалювали скрученим у трубочку папірцем свої люльки. Пишні сходи, що вели з набережної на міст, уціліли, тепер на них теплими вечорами сідали відпочити ті, що гуляли по насипу. Звідти, з двадцятиметрової висоти, вони могли спостерігати за відбудовою. Водолази в жовтих костюмах поринали в глибину, спрямовуючи гаки кранів на залізні та бетонні уламки мосту, крани витягали свою здобич, з якої стікала вода, й вантажили на баржі. На високих риштуваннях і на хистких містках, у колисках, підвішених угорі до пілонів, робітники, розсипаючи синюваті іскри, розрізали зварювальними апаратами рештки металевих конструкцій, повикривлювані заклепки, відтинали уривки сталевих тросів. Бики з бічними опорами стояли серед річки, ніби велетенська брама, що замикала гектар блакитної порожнечі, гули сирени, даючи сигнали: «Фарватер відкритий», «Фарватер закритий». Червоне світло, зелене світло. Баржі з вугіллям і деревом пливли одні вгору, другі вниз.

Зелена вода, веселий рух, похилі береги, зарослі лозами, строкаті судна, синюваті спалахи зварювальних апаратів. Гравці в гольф, жилаві чоловіки й жилаві жінки з поважними обличчями, тримаючи ключки на плечах, обходили рівно скошеним моріжком слідом за м'ячами свої вісімнадцять ямок. На городах палили квасолиння, горохвиння і старі стовпці з огорож, дим підіймався вгору, обертаючись у гарні хмарки, схожі на ельфів у стилі модерн, потім вони заокруглювалися в стилі барокко, і з них утворювались химерні фігури, ясно-сірі на тлі синього надвечірнього неба, а ще вище їх підхоплював вітер, шматував на клапті й гнав до обрію. Діти, що гасали на самокатах недбало вимощеними доріжками, падали, розбивали собі лікті й коліна і показували садна переляканим матерям, вимагаючи в них за те обіцянки купити лимонад або морозиво. Пари закоханих, тримаючись попід руки, простували в лози, де вже давно не лишилося сліду повені: стебел очерету, корків, пляшок і коробочок з-під крему на взуття. Матроси сходили хисткими містками на берег, за ними йшли їхні жінки з кошиками в руках, упевнені в собі. На вичищених до блиску баржах вечірній вітер метляв розвішену на мотузках білизну: зелені штани, червоні кофти й білі простирала, що здавалися ще білішими на тлі просмолених густою смолою дощок, які блищали, мов японський лак. З води раз по раз виринали підняті краном уламки мосту, покриті мулом і водоростями. А за всім тим сіріли стрункі обриси собору Святого Северина. У кав'ярні «Бельв'ю» стомлена офіціантка оголосила:

— Тістечка з кремом скінчилися.

Вона витерла піт з брезклого обличчя й пошукала в торбі дрібних грошей.

— Є ще тільки пісочне печиво... Ні, морозиво також скінчилося.

Йозеф простяг долоню по здачу, сховав монети в кишеню штанів, а папірець у кишеню сорочки, тоді обернувся до Маріанни, провів розчепіреними пальцями по її темних косах, виловлюючи з них трісочки з очерету, і струсив пісок з її зеленого светра.

— Ти так радісно чекав на сьогоднішнє свято,— сказала вона.— Що сталося?

— Нічого не сталося,— відповів він.

— Але щось змінилося, я відчуваю!

— Так.

— Ти не хочеш мені сказати, що саме?

— Потім,— відповів він,— може, через кілька років, а може, й швидко. Я сам не знаю.

— Це стосується нас обох?

— Ні.