Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Звичайно, дуже добре пам'ятаю, бо потім про нього було багато балачок,— відповів Нетлінгер.— М'яча так і не знайшли, хоч шукали до самого смерку й навіть другого дня, дарма, що була неділя. Вони ніяк не могли заспокоїтися, хтось навіть згодом запевняв, що Роберт просто схитрував, не вдарив м'яча, а лише відтворив звук удару, а м'яча сховав.

— Але ж усі бачили, як м'яч летів, хіба ні?

— Звичайно, ніхто тим чуткам не повірив. А ще дехто казав, що він упав на подвір'я броварні, на підводу, яка саме стояла там. Ти, може, ще пам'ятаєш, що зразу після того з броварні виїхала підвода?

— Вона виїхала раніше, задовго до того, як Роберт забив м'яча,— сказав Шрелла.

— По-моєму, ти помиляєшся,— заперечив Нетлінгер.

— Ні,— сказав Шрелла,— я ж там стояв, чекав м'яча й уважно стежив за всім. Підвода виїхала раніше.

— Ну добре,— мовив Нетлінгер,— принаймні м'яча так і не знайшли. А ось і вокзал... Ти справді не хочеш, щоб я тобі допоміг?

— Дякую, мені нічого не треба.

— Ну, то хоч пообідай зі мною.

— Гаразд,— погодився Шрелла,— ходімо обідати.

Шофер відчинив дверці, Шрелла виліз перший і, засунувши руки в кишені, почекав на Нетлінгера. Той узяв із сидіння течку, застібнув плаща і сказав шоферові:

— Будь ласка, заїдьте по мене о пів на шосту до готелю «Принц Генріх».

Шофер приклав руку до кашкета, сів у машину і взявся за кермо.

Такі самі окуляри, похилі плечі, дивна усмішка на устах. Білявий чуб, зачесаний, як і давно колись, назад, не порідшав, а тільки ледь узявся сріблом. Таким самим порухом Шрелла витяг хусточку, витер піт і знов сховав її до кишені. Здавалося, він зовсім не змінився, лише постарів на кілька років.

— Чого ти повернувся? — тихо спитав Нетлінгер.

Шрелла, мружачись і прикусивши спідню губу, як давно колись, глянув на нього. В правій руці в нього була сигарета, в лівій капелюх. Він довго дивився на Нетлінгера й чекав, так само даремно чекав того, чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті, такої ненависті, що вилилася б у дію. Якби він міг дати ворогові ляпаса або штурхана ногою в зад і крикнути: «Свинюко, підла свинюко!» Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана. Нетлінгер підставляв йому на сходах у школі ногу — він котився униз, дужки окулярів уганялися йому в пішки вух,— нападав на нього, коли він ішов додому, затягав його в під'їзди й бив, шмагав гарапником з колючого дроту, Роберта і його, допитував, на ньому лежить вина за смерть Ферді — і він рятував Едіт, випустив Роберта.

Шрелла перевів очі з Нетлінгера на привозкальний майдан, що кишів людьми. Сонячне суботнє надвечір'я, таксі, які чекають на пасажирів, і продавці морозива, які чекають на покупців, бої в бузкових лівреях, що несуть валізи слідом за гостями, сірий, величний фасад собору Святого Северина, готель «Принц Генріх», кав'ярня «Кронер». Він злякався, коли Нетлінгер раптом кинувся в юрму, вимахуючи руками, і закричав:

— Панно Рут! Панно Рут!..

За хвилю він вернувся й похитав головою.

— Ти бачив ту дівчину,— спитав він,— у зеленій шапочці й рожевому светрі? Дуже гарна, кожному впадає в око... Це Робертова дочка. Я не догнав її, а то б вона сказала нам, де його знайти. Шкода... То ти не бачив її?