Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Ні,— відповів Нетлінгер,— його не так легко спіймати. Я цілий день ганявся за ним, але він ухилявся від зустрічі зі мною. А коли я майже спопав його в готелі «Принц Генріх», він утік бічними дверима. Через нього мені довелось пережити дуже неприємні хвилини.

— Ти й перед цим ніколи не зустрічався з ним?

— Ні,— відповів Нетлінгер,— жодного разу. Він дуже відлюдкуватий.

Машина зупинилася перед світлофором. Шрелла скинув окуляри, протер їх хусточкою і схилився до вікна.

— Мабуть, тобі самому дивно, що ти після стількох років і за таких обставин опинився в Німеччині,— сказав Нетлінгер.— Ти її не впізнаєш.

— Впізнаю і навіть добре впізнаю,— мовив Шрелла,— десь так, як пізнаєш жінку, що її кохав дівчиною і побачив через двадцять років. Вона трохи погладшала, сальні залози розрослися, в неї, мабуть, не тільки багатий, але й працьовитий чоловік, вона має віллу на околиці міста, машину, персні на пальцях. Після такої зустрічі про своє давнє кохання хоч-не-хоч згадуєш з іронією.

— Звичайно, картина, яку ти намалював, не зовсім правдива,— зауважив Нетлінгер.

— Але все-таки це картина,— мовив Шрелла,— і коли в тебе таких картин є тисяч зо три, то якусь крихту правди ти з них, думаю, виловиш.

— Мені здається, що ти бачиш усе в кривому дзеркалі, та й не можеш інакше, адже ти пробув тут усього двадцять чотири години, і з них двадцять три — у в'язниці.

— Ти навіть не уявлені собі, скільки всього можна дізнатися про країну, коли сидиш у в'язниці. Адже до ваших в'язниць найчастіше потрапляють за обман,— на жаль, за самообман не карають. Ти, мабуть, іще не знаєш, що за останні двадцять два роки я чотири з них просидів у в'язниці?

Машина повільно рухалася в потоці інших машин, що скупчилися перед світлофором.

— Не знаю,— сказав Нетлінгер.— Це було в Голландії?

— Так,— відповів Шрелла.— І в Англії.

— І за які провини?

— За вчинки в стані афекту, викликаного любовною тугою. Але то був зовсім не ідеалізм, я боровся з цілком реальними явищами.

— А ти міг би розповісти про це докладніше? — спитав Нетлінгер.

— Ні,— сказав Шрелла,— бо ти б не зрозумів мене і сприйняв би мої вчинки як комплімент.

Я погрожував одному голландському політикові, який заявляв, що треба знищити всіх німців. То був дуже популярний політик. Потім, коли німці окупували Голландію, вони випустили мене, вирішили, що я такий собі мученик за Німеччину, а тоді знайшли моє прізвище в списку розшукуваних злочинців, і я від їхньої любові втік до Англії. Там я погрожував одному англійському політикові, який заявляв, що всіх німців треба знищити, а зберегти тільки твори їхнього мистецтва. То був дуже популярний політик. Проте англійці скоро амністували мене, вони вважали, що повинні шанувати почуття, яких у мене зовсім не було, коли я погрожував їхньому політикові,— так людей через непорозуміння садовлять до в'язниці, а потім через непорозуміння випускають.

Нетлінгер засміявся:

— Якщо ти вже збираєш картини, то я можу додати до твоєї колекції ще одну. Як тобі подобається така картина: двоє шкільних товаришів стають непримиренними ворогами на політичному грунті, далі йде переслідування, допит, утеча, смертельна ненависть,— але через двадцять два роки саме той, хто переслідував, той нелюд, визволяє з в'язниці втікача, який повернувся на батьківщину. Хіба не варта ця картина того, щоб ти і її взяв до своєї колекції?