Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Так. Відчини, Гуго.

«Уперше він не додав „будь ласка“»,— подумав Гуго. Він обернув ключа в замку й відчинив двері.

— Ходімо, синку, нам пора.

— Іду, тату.

— У тебе більше немає речей?

— Немає.

— Ходімо.

Гуго взяв свою валізку. Він був радий, що батькова спина затуляє від нього обличчя овечої жриці. Спускаючись запасними сходами, він ще чув її плач.

— Не плачте ж, діти,— сказав старий,— вона повернеться й житиме з нами. Їй було б дуже прикро, якби вона довідалася, що ми так і не випили вино. Все-таки рана його дуже небезпечна, і я сподіваюся, що в нього й досі не зійшов з обличчя вираз величезного здивування, бо вони ж усі вважають себе за безсмертних... Такий короткий, не дуже гучний тріск, а може зробити диво. Дівчата, дайте, будь ласка лад подарункам і квіткам. Леонорі я доручаю квітки, Рут — вітальні листівки, а Маріанні — подарунки. Лад — половина життя... Невідомо тільки, з чого складається друга половина. Я, діти, не можу бути сумним, не можу, й край. Сьогодні великий день, він повернув мені дружину й подарував сина — можна мені так називати вас, Шрелло? Ви ж брат Едіт... Я навіть отримав онука, правда ж, Гуго? Я ще не зважуюся називати тебе онуком, хоч ти й син мого сина, але не мій онук. Я не можу пояснити цього. Який голос забороняє мені називати тебе онуком?

Сідайте. Хай дівчата зроблять нам бутерброди. Витрушуйте кошики з делікатесами й вином, діти, тільки не порозкидайте папок, що їх так гарно склала в стоси Леонора. Найкраще буде, якщо кожен вибере собі паку за якийсь рік і сяде на неї. Ви, Шрелло, візьміть собі паку з літерою «А», вона найбільша. А тобі, Роберте, я запропоную паку за тисяча дев'ятсот десятий рік, вона друга за величиною, добре? А ти, Йозефе, може, сам вибереш, що тобі до вподоби? Непоганий тисяча дев'ятсот двадцять перший рік. От і добре, сідайте. Перший ковток наш буде за пана М., щоб здивований вираз ніколи не сходив з його обличчя... А другий — за мою дружину, хай її благословить господь. Шрелло, гляньте, будь ласка, хто там стукає в двері.

Якийсь пан Грец хоче засвідчити мені свою пошану? Сподіваюся, він не притарабанив на спині кабана? Ні? Слава богу. Прошу, любий Шрелло, скажіть йому, що мені з ним нема про що говорити. Чи, може, ти, Роберте, вважаєш, що сьогодні саме той день і та година, щоб приймати пана Греца? Не вважаєш, правда? Дякую, Шрелло. Сьогодні той день і та година, коли слід урвати фальшиві добросусідські стосунки. Кілька слів можуть коштувати людині життя: «Це гріх і ганьба»,— казала стара пані Грец. І один помах руки може коштувати людині життя, і один погляд, який не так зрозуміють. А тепер, Гуго, налий, будь ласка, вина — сподіваюсь, ти не образишся, коли ми тут, у родинному колі, віддамо належне навичкам, які тобі довелося здобути в житті, і скористаємося ними?

Великі букети ставте перед панорамою абатства Святого Антонія, а менші — обабіч неї, на полиці, де лежать скручені в рурку креслення. Заберіть звідти ті рурки й повикидайте геть, насправді то не креслення, а чистий папір, вони лежать там тільки для декорації. Чи, може, хтось із вас захоче використати той коштовний креслярський папір? Ти часом не захочеш, Йозефе? Чому ти так незручно сидиш? Ти вибрав тисяча дев'ятсот сорок перший рік, а він був неврожайний, хлопче. Сорок п'ятий був би кращий, замовлення так і сипались на мене, але я їх роздав, синку. Через слово «sorry» перехотів будувати. Рут, склади в купу вітальні адреси на креслярському столі, я замовлю друковану відповідь із подякою. А ти допоможеш мені заадресувати конверти. За це я куплю тобі щось гарне в Гелени Горушки. Як та відповідь має звучати: «Щиро дякую за увагу, яку ви мені виявили у зв'язку з моїм вісімдесятиріччям»? Може, я додам до кожної відповіді власноручний малюнок. Як ти вважаєш, Йозефе, варто чи ні? Намалюю пелікана або змію... чи, може, буйвола?.. Глянь тепер ти, Йозефе, хто там прийшов так пізно. Четверо людей із кав'ярні «Кронер»? Принесли подарунок, від якого я, по-твоєму, не повинен відмовлятися? Ну Добре, хай заходять.

Двоє офіціантів і двоє дівчат з кухонного буфету обережно занесли в двері широку чотирикутну дошку, накриту білою, як сніг, полотниною. Старий злякався: невже вони принесли небіжчика? В одному місці щось гостре, як палиця, напинало полотнище. Може, то ніс? І несли його вкрай обережно, немов небіжчик був їм дуже дорогий. У майстерні запала цілковита тиша. Леонорині руки застигли з букетом, Рут завмерла з пачкою вітальних адрес, обрамлених золотом, Маріанна не встигла поставити порожнього кошика.

— Ні, ні,— тихо сказав старий,— не ставте цього додолу. Дайте їм дві підставки від креслярських дощок.

Гуго і Йозеф узяли з кутка дві підставки й примостили їх на паки документів від тисяча дев'ятсот тридцять шостого до тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Офіціанти й дівчата опустили дошку на підставки, поставали по її чотирьох кутках і взялися за ріжки полотнини. Старший офіціант урочисто скомандував: «Нумо!» — і вони підняли полотнину.

Старий почервонів, підскочив до макета, витвореного з тіста, й підняв кулаки, наче музикант, який збирався на силі, щоб гнівно загупати в барабан. Якусь мить здавалося, що він зараз розтовче ту солодку споруду, та потім кулаки опустилися й безсило повисли вздовж тіла. Старий тихо засміявся, вклонився спершу дівчатам, а тоді офіціантам, випростався, витяг з кишені гаманця й дав кожному по банкноті.

— Прошу,— спокійно сказав він,— передайте пані Кронер мою щиру подяку і скажіть їй, що важливі події, на жаль, змушують мене відмовитися від сніданку в її кав'ярні... важливі події. З завтрашнього дня я вже не приходитиму до вас снідати.— Він почекав, поки дівчата й офіціанти вийшли, а тоді вигукнув: — Ну, починаймо, діти, дайте мені великого ножа й тарілку!

Він найперше зрізав баню з церкви й подав тарілку Робертові.