Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Живий. Ви й досі боїтеся його?

— Боюсь. У ньому не було нічого такого, що могло б викликати жаль, і це відлякує. Коли я побачив його на подвір'ї, то зрозумів, що він має сильну вдачу і в усіх своїх вчинках керується не тим, що інші люди: для нього не має значення, багатий він чи бідний, гарний чи поганий, била його в дитинстві мати чи ні, не має значення жодна з тих причин, через які хтось інший будує церкви чи вбиває жінок, стає добрим учителем чи кепським органістом. Я збагнув, що жодною з тих причин не можна було б пояснити його вчинків. У той час я ще вмів сміятися, проте не знайшов у ньому ані найменшої смішної рисочки, і це злякало мене, ніби нашим подвір'ям пройшов чорний ангел, виконавець вироку господа бога, пройшов, щоб узяти тебе заручником. І він так і зробив, узяв тебе заручником. У ньому не було нічого такого, що могло б викликати жаль, навіть як я почув, що вони катували його й хотіли вбити, мені не стало шкода його.

— Пане раднику, я аж тепер упізнав вас. Який я радий, що ви живі й здорові. Багато років минуло відтоді, як ви були тут востаннє.

— Ага, це ви, Мулю? А ваша мати ще жива?

— Ні, пане раднику, вона покинула нас. Похорон був розкішний. Вона гарно прожила свій вік, мала семеро дітей, тридцять шість онуків і дванадцять правнуків. Дай боже кожному так прожити своє життя. Зробіть мені таку ласку, панове, випийте зі мною, пом'яніть мою небіжку матір.

— Залюбки, дорогий Мулю, вона була чудова жінка.

Господар підійшов до ляди й налив пива в кухлі. Старий, а за ним і Роберт підвелися. Вокзальний годинник показував іще тільки десять хвилин на п'яту. Коло ляди двоє селян знуджено запихали в рот намащені гірчицею фрикадельки, а потім, задоволено сопучи, запивали їх пивом. Господар повернувся з тацею до столу. Обличчя в нього почервоніло, очі зволожились. Він виставив кухлі на стіл і взяв один із них.

— Хай вашій матері земля буде пером, Мулю,— сказав старий Фемель.

Вони підняли кухлі, кивнули один одному, надпили пива й знов поставили кухлі на стіл.

— А чи знаєте ви,— спитав старий,— що ваша мати одного разу п'ятдесят років тому нагодувала й напоїла мене наборг, коли я прийшов сюди голодний із Кіслінгена? Залізницю саме лагодили, а мені тоді ще було за іграшки пройти чотири кілометри. За ваше здоров'я, Мулю, і за вашу матір. Це мій син, ви ще не знайомі з ним?

— Фемель... дуже приємно.

— Муль... дуже приємно.

— Вас тут знає кожна дитина, пане раднику, всі знають, що ви побудували наше абатство, а старі баби ще розповідають про вас різні історії: як ви замовляли для мулярів цілі вагони пива, як на святі після закінчення будівництва танцювали краще за всіх. За ваше здоров'я, пане раднику.

Вони, стоячи, допили пиво. Господар повернувся до ляди, засунув брудні тарілки, з яких їла парочка, в кухонне віконце, потім почав розраховуватися з юнаком. Роберт стояв із порожнім кухлем у руці й пильно дивився на нього. Батько смикнув його за полу піджака.

— Сідай уже,— сказав він.— Ми ще маємо десять хвилин. Вони чудові люди, щирі й порядні.

— І їх ви не боїтеся, правда ж, тату?

Старий пильно глянув на сина. На його довгобразому гладенькому ще обличчі не було й тіні усмішки.

— Ці люди мучили Гуго,— сказав Роберт,— може, котрийсь із них був і катом Ферді!

— Поки тебе не було тут і ми чекали від тебе звісток, я боявся кожного... Але боятися Муля? А ти боїшся його?

— Я кого б не побачив, то завжди питаю себе, чи я хотів би опинитися під його владою. І мало є таких, про кого я міг би сказати: «Так, хотів би».