Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— А ти ні? — відповів Нетлінгер.— Ходімо, від прощання з начальником в'язниці я тебе не можу врятувати.

Шрелла надяг капелюха, вийняв з рота сигарету і рушив за Нетлінгером, що відчинив йому двері на подвір'я. Начальник в'язниці стояв біля віконця, перед яким вишикувалась черга тих, що хотіли отримати дозвіл на побачення в неділю. Він був високий, одягнений не надто елегантно, але добротно. Підходячи до Нетлінгера зі Шреллою, він кожним своїм порухом показував, що він людина цивільна.

— Ну як, ти задоволений? — спитав начальник в'язниці Нетлінгера.— Сподіваюся, що все залагоджено швидко й коректно.

— Дякую,— відповів Нетлінгер,— справді все зробили дуже швидко.

— Чудово,— сказав директор і обернувся до Шрелли.— Не гнівайтесь, коли я скажу вам на прощання кілька слів, хоч ви лише один день,— він засміявся,— перебували під моєю опікою і помилково потрапили не в слідче відділення, а у виправне. Гляньте,— він показав на внутрішню браму в'язниці,— за цією брамою вас чекає друга брама, а вже за нею — щось прекрасне, наше найбільше добро — воля. Не знаю, чи підозра, що падала на вас, обгрунтована чи ні, але в моїх гостинних мурах,— він знов засміявся,— ви пізнали щось протилежне: неволю. Тож цінуйте волю. Хоч ми всі тільки в'язні, в'язні свого тіла, поки одного дня наша душа звільниться від нього й полине до свого творця, але бути в'язнем у моїх гостинних мурах — це не лише символічний образ. Я відпускаю вас на волю, пане Шрелло...

Шрелла збентежено простяг руку, але швидко відсмикнув її назад, бо з виразу обличчя начальника помітив, що це напевне не входило в церемонію прощання. Шрелла зніяковіло мовчав, перекладаючи сигарету з руки в руку й поглядаючи на Нетлінгера.

Мури навколо цього подвір'я, клаптик неба над ним були останнє, що бачив Ферді в цьому світі, а голос начальника в'язниці — останнім людським голосом, який він чув. Подвір'я було таке мале, що запах Нетлінгерової сигари заповнив його все. З того, як принюхувався начальник в'язниці, видно було, що він думає: «О, на сигарах ти завжди розумівся, цього вже в тебе не відбереш».

Нетлінгер вийняв сигару з рота.

— Міг би обійтися й без прощальної промови. Ну, дякую і до побачення.

Він узяв Шреллу за плечі й підштовхнув до внутрішньої брами, яка відчинилася перед ними. Потім вони повільно підійшли до зовнішньої брами. Шрелла зупинився й показав вартовому свої папери. Той пильно звірив їх, кивнув головою і відчинив браму.

— Ну ось вона, воля,— усміхнувся Нетлінгер.— Там стоїть машина, скажи лише, куди тебе відвезти.

Шрелла разом з ним перейшов вулицю, та коли водій відчинив перед ним дверці, раптом завагався.

— Сідай, сідай,— сказав Нетлінгер.

Шрелла скинув капелюха, сів у машину, відхилився назад і глянув на. Нетлінгера, що вмощувався поряд із ним.

— То куди тебе відвезти?

— На вокзал,— сказав Шрелла.

— У тебе там речі?

— Ні.

— Ти хочеш знов покинути це гостинне місто? — спитав Нетлінгер. Тоді нахилився вперед і сказав шоферові:— На головний вокзал.

— Ні,— відповів Шрелла,— я ще не покидаю цього гостинного міста. Ти не спіймав Роберта?