Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Ти був під владою брата Едіт?

— Ні. В Голландії ми жили з ним в одній кімнаті, ділили все, що мали, півдня грали в більярд, а півдня вчилися — він вивчав німецьку мову, а я — математику. Ні, не був, але хоч коли погодився б опинитися під його владою... і під вашою також, тату.— Роберт вийняв із рота сигарету.— Я б хотів вам щось подарувати на день народження, тату... висловити... та ви, мабуть, і самі знаєте, що я хотів би висловити.

— Знаю,— мовив старий і поклав йому руку на плече.— Не треба нічого казати.

Я б залюбки подарував вам кілька сльозинок каяття, але не можу видушити їх із себе, я й далі дивлюся на вежу собору Святого Северина як на здобич, що випорснула з моїх рук. Шкода, що абатство було вашим юнацьким витвором, великим виграшем, першою великою грою. І воно було добре побудоване, солідні мури, бездоганні з погляду статики. Мені довелося замовити аж дві машини вибухівки. Я обійшов усе абатство, надписуючи крейдою свої формули й позначки на стінах, на колонах, на опорах склепінь, навіть на великому образі Таємної вечері, між ступнею святого Йоанна і ступнею святого Петра. Я ж бо дуже добре знав абатство, ви водили мене по ньому і як я ще був дитиною, і як підріс, і як став юнаком. Я робив свої позначки на стінах, а за мною бігав абат, єдиний, хто залишився там, і волав до мого розуму й до моєї віри,— на щастя, то був новий абат, що не знав мене. Він волав до мого сумління, та все дарма. Він не знав, що я архітекторів син, який приїздив сюди на неділю в гості, їв стругів, чистий тутешній мед і спечений у монастирській пекарні хліб з маслом, він дивився на мене як на божевільного, і тоді я прошепотів йому: «Тремтять порохняві кістки». Мені тоді було двадцять дев'ять років, саме стільки, як вам, коли ви будували абатство, і я вже чигав на нову здобич, що видніла на обрії, сіра і струнка: на вежу собору Святого Северина, але потрапив у полон, і тут, на вокзалі в Денклінгені, мене допитував молодий американський офіцер, он біля того столика, де тепер нікого немає.

— Про що ти думаєш? — спитав старий.

— Про абатство Святого Антонія, я там так давно не був.

— Ти радий, що їдеш туди?

— Я радий, що зустрінуся з Йозефом, я дуже давно не бачив його.

— Я навіть трохи пишаюся ним,— мовив старий, він такий безпосередній, життєрадісний, і з нього колись вийде добрий архітектор. Хоч він трохи засуворий з робітниками надто нетерплячий, та хіба будеш терплячий у двадцять два роки. А крім того, його підганяє термін, ченці дуже хочуть відправити передріздвяну службу вже в новій церкві. Звичайно, нас усіх запросять на освячення.

— У них ще й досі той самий абат?

— Котрий?

— Грегор.

— Ні, він помер сорок сьомого року, не міг пережити того що абатство зруйнували.

— А ви? Ви змогли пережити це?

— Коли я почув, що його зруйновано, мене це дуже засмутило. Та потім я приїхав туди, побачив руїни та схвильованих ченців, які хотіли створити комісію, щоб знайти винного, і мені перехотілося мститись за свою будівлю. Я відрадив їх шукати винного, боявся, що він буде вибачатися переді мною, у мене ще й досі лунало у вухах страхітливе «sorry» того англійця. І, зрештою, кожну споруду можна знов відбудувати. Так, Роберте, я пережив це. Ти не повіриш, але я завжди був досить байдужий до споруд, які проектував і які будували під моїм керівництвом. На папері вони мені подобались, я працював над ними, можна сказати, з запалом, але ніколи не був митцем, розумієш, і знав, що я не митець. Коли вони запропонували мені відбудувати абатство, в мене ще були давні креслення. Для твого сина це чудова нагода перевірити свої знання на практиці, навчитись узгоджувати між собою всі деталі й трохи приборкувати своє нетерпіння. А нам не пора вже йти до поїзда?

— Ще чотири хвилини, тату. Але можна вийти на перон.

Роберт підвівся, махнув рукою господареві й витяг гаманця. Але той вийшов з-за ляди, поминув його і, всміхаючись, поклав старому руку на плече.

— Ні, ні, пане раднику,— сказав він.— Ви мої гості, я нізащо не візьму грошей, ми з вами пом'янули мою матір.

Надворі було ще тепло, білі стяги диму з паровоза здіймалися вже над Додрінгеном.

— У тебе є квитки? — спитав старий.