Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Йоганна вихопила з рук у хлопця аркуш із віршем, порвала його й викинула на вулицю. Білі клаптики паперу полетіли вниз, як сніжинки, й попадали перед крамницею Греца, де в ті дні не було дикого кабана, бо світом саме порядкувала вища сила.

Коли мені відкриють пам'ятник, Леоноро, самого сміху буде замало, плюньте на нього, голубко, і в ім'я мого сина Генріха, і в ім'я Отто. Він був такий гарний хлопчик, такий добрий, і саме тому, що був такий гарний, такий добрий і слухняний, він став мені такий чужий, як ніхто на цьому світі. І в ім'я Едіт, єдиного ягняти божого, яке я будь-коли бачив. Я любив Едіт, матір моїх онуків, і не зумів допомогти їй, не зумів допомогти ні учневі столяра, якого бачив тільки двічі, ні тому хлопцеві, що приносив звістки від Роберта й кидав у поштову скриньку записочки, такі завбільшки, як папірці від цукерків, і за цей злочин загинув у концтаборі,— я його взагалі ніколи не бачив. Роберт завжди був розумний, холодний і не визнавав іронії, а Отто зовсім інакший, щиросердіший, і раптом він прийняв причастя буйвола і став зовсім чужий нам. Плюньте на мій пам'ятник, Леоноро, скажіть їм, що таке було моє прохання, я можу висловити вам це прохання письмово й завірити його в нотаря. Аби ви були побачили того хлопця. Я, угледівши його, зрозумів вислів: «Ангели сходили з небес і служили йому». Він був учнем столяра, і вони відрубали йому голову. Аби ви були побачили Едіт і її брата. Я сам бачив його один-однісінький раз, коли він перейшов наше подвір'я й піднявся до Роберта. Я стояв біля вікна в спальні і бачив його всього півхвилини, і мені стало страшно, бо він ніс із собою і щастя й нещастя, його прізвище було Шрелла, а ім'я я й досі не знаю. Він був немов судовий виконавець бога, що наліплював на будинки екзекуційні листи за несплачені борги. Я знав, що цей хлопець із похилими плечима покличе з собою мого сина, і не спинив його, коли він ішов подвір'ям. Брат Едіт узяв заручником старшого з моїх синів, що лишилися живі, обдарованого Роберта. Едіт була інакша, по-біблійному поважна й через те могла собі дозволити біблійний гумор, під час бомбардувань вона сміялася разом зі своїми дітьми. Вона дала їм біблійні імена: Йозеф і Рут, і смерть зовсім не лякала її, вона не могла зрозуміти, чому я так тужу за своїми померлими дітьми, Йоганною і Генріхом. Едіт уже не довідалася, що помер і Отто, який став мені чужий, хоч був колись найближчий: він любив мою майстерню, мої креслення, їздив зі мною на будівництво, пив на святах після закінчення будівництва пиво, був улюбленцем робітників, а на сьогоднішньому святі, на моїх іменинах, не буде присутній. Скільки гостей запрошено? Рід, який я заснував, можна порахувати на пальцях однієї руки: Роберт, Йозеф, Рут, Йоганна і я. На Йоганниному місці сидітиме Леонора. І що я скажу Йозефові, коли він з юнацьким запалом розповідатиме мені, як успішно йде відбудова абатства Святого Антонія? Свято з приводу закінчення відбудови призначене на кінець жовтня, ченці хочуть першу службу передріздвяного посту відслужити вже в новій церкві. «Тремтять порохняві кістки[14]», Леоноро, і вони не пасли моїх овець.

Треба було б віддати назад квитанцію, зламати червоні печатки і знищити пакет, мені тоді не довелося б стояти тут і чекати на свою онуку, гарну чорняву дев'ятнадцятирічну дівчину,— їй тепер якраз стільки, як було Йоганні, коли я п'ятдесят один рік тому, стоячи тут, побачив її серед квіток на даху будинку навпроти, мені навіть видно було заголовок книжки, яку вона читала: «Підступність і кохання». Чи, може, то й тепер не Рут, а Йоганна читає там «Підступність і кохання»? Чи Рут справді немає там, невже вона й досі обідає з Робертом у ресторані «До лева»? Невже я лише для того заглядав до комірчини портьє, клав йому неодмінну сигару, тікав від щирої розмови «між нами чоловіками й між нами лейтенантами», щоб сидіти тут, нагорі, від пів на одинадцяту до п'ятої, щоб тільки існувати і більше нічого, невже для того підіймався сюди повз стоси книжок і щойно надрукованих єпископських послань? Що вони друкуватимуть ще й у суботу по обіді — щось повчальне чи передвиборчі плакати для всіх тих, хто прийняв причастя буйвола? Стіни дрижать, сходи двигтять, а робітниці виносять усе нові стоси надрукованих аркушів і складають їх у коридорі, вже дійшли до самих дверей моєї майстерні. Я лежав тут, нагорі, й опановував мистецтво тільки існувати, а мене затягало в себе життя, як затягає повітря в чорну аеродинамічну трубу, і та труба мала мене кудись викинути, але куди? Мене сповнювало почуттям давньої, як світ, гіркоти, пронизувало давнім, як світ, усвідомленням марноти всього, до чого прагне людина, я бачив дітей, які від мене народяться, вино, яке я питиму, лікарні й церкви, які збудую, і весь час чув, як на мою труну падають грудки, чув глухі удари, наче гупання барабана, удари, від яких ніде не міг дітися, чув спів накладальниць, фальцювальниць і пакувальниць, одні співали високими голосами, другі — низькими, одні — зворушено, другі — байдуже, оспівували прості радощі суботнього вечора, а мені здавалося, що вони співають над моєю могилою. Вони оспівували кохання на танцях у громадських залах, сумне щастя під цвинтарним муром, у пахучій по-осінньому траві, сльози старих матерів, що провіщали радощі молодих матерів, смуток сирітського будинку, де мужня дівчина заприсяглася собі берегти чистоту, але й її спостигло кохання, теж на танцях у громадській залі, і вона спізнала сумне щастя під цвинтарним муром, у пахучій по-осінньому траві,— голоси робітниць знов і знов заводили про те саме, як водяне колесо знов і знов зачерпує ту саму воду, наче вони відспівували мене, поки на мою труну гупали грудки землі. Приплющивши очі, я дивився на стіни майстерні, обвішані проектами будівель. Посередині величалася червоняста світлокопія у масштабі 1:200 абатства Святого Антонія. На передньому плані виднів хутір Штелінгерова Печера: на луці паслись корови, поряд простягалося картоплище, над яким здіймався дим від багаття, а далі починалось абатство, могутня будівля у стилі базиліки, яку я без сорому казка спроектував на взірець романських соборів: сувора, низька й темна кружна галерея, келії, трапезна, бібліотека, посередині галереї статуя Святого Антонія, господарчі будівлі — клуня, стайні, возівні,— що утворювали великий чотирикутник, млин із пекарнею, гарний будинок для економа, що мав також дбати про паломників, тому там під високими деревами стояли прості столи й стільці, де їм можна було з'їсти те, що вони взяли з собою в дорогу, й запити його терпким вином, соком або пивом. На обрії був ледь позначений другий хутір, Герлінгерове Сідло: каплиця, цвинтар, чотири селянські садиби, корови на луці. Ряди тополь праворуч відділяли розкорчоване поле, де ченці закладуть виноградник, вирощуватимуть капусту й картоплю, городину та збіжжя і братимуть із пасіки чудовий мед.

Такий був проект з докладними кресленнями і повним кошторисом, зданий під квитанцію за двадцять хвилин до закінчення терміну конкурсу, і виведеними тонким пером цифрами й статтями видатків. Приплющеними очима я дивився на проект і наче бачив усе те побудованим, наче спостерігав його крізь вікно: ченці працювали в полі, паломники пили сік, а тим часом унизу, тужно чекаючи суботнього вечора, співали робітниці, високими й низькими голосами, немов на моєму похороні; я заплющив очі й відчув той холод, який мені судилося знов відчути аж через п'ятдесят років, уже людиною зі становищем, оточеною жвавим, галасливим життям.

Той місяць був нескінченно довгий, усе, що я робив, колись уже відбувалося в лабіринтах мрій, не переживаними раніше була тільки вранішня служба в церкві й години від пів на одинадцяту до п'ятої. Я прагнув непередбаченого, дрібку якого досі дала мені тільки ледь помітна усмішка секретарки і слова, які вона двічі проказала: «Бажаю вам успіху, пане Фемелю». Коли я знов заплющив очі, час розділився, як у спектрі, на минуле, теперішнє й майбутнє: через п'ятдесят років моїм старшим онукам буде вже по двадцять п'ять, а мої сини вже досягнуть такого віку, в якому тепер перебувають ті панове, що їм я тільки-но віддав свій проект. Я помацав у кишені квитанцію. Вона справді була там, справді існувала, завтра вранці збереться жюрі і виявить, що становище змінилося, надійшов четвертий проект. У жюрі вже утворилися партії: двоє його членів були за Грумпетера, двоє за Бремокеля і один, найважливіший, хоч наймолодший і найменший авторитет із п'яти, абат,— за Волерзайна. Абат любив романтичний стиль. Суперечка буде палка, тому що обидва члени жюрі, які беруть хабарі, найзапекліше орудуватимуть мистецькими аргументами. Доведеться відкласти остаточний присуд.

— Цей молодий нахаба, що хтозна-звідки взявся, порушив нам усі плани.

Члени жюрі стривожено пересвідчилися, що абатові явно сподобався мій проект. Пригублюючи чарку з вином, він раз по раз зупинявся перед моїм кресленням. Усі будівлі були органічно вписані в ландшафт, практичність чотирикутника господарських споруд чітко контрастувала з суворим аскетизмом галереї і келій. Абатові подобалося все — криниця, місце для паломників. Він усміхався: там він буде primus inter pares[15]. Він уже дивився на той проект як на своє володіння, порядкував у трапезній, сидів на хорах, відвідував хворих братів, ходив до економа й куштував вино, пересипав у долонях зерно, зібране на його ланах, зерно, з якого пектимуть хліб для ченців і для бідних, молодий архітектор навіть запроектував біля самої брами невеличке крите приміщення для жебраків: зовні — лавки на літо, а всередині — стільці, стіл і груба на зиму.

— Панове, в мене немає ніяких сумнівів, я без будь-яких застережень голосую за проект... як його... за проект Фемеля. І гляньте на кошторис: вартість усього будівництва на триста тисяч марок менша, ніж у найдешевшому з трьох інших проектів.

Сухий сургуч із відкритих ран покривав стіл, по якому тепер гупали кулаками фахівці, починаючи довгий торг.

— Повірте нам, велебний отче, уже не раз бувало, що хтось збивав ціну, але що ви робитимете, як він за місяць до того, коли мали б уже відсвяткувати закінчення будівництва, прийде і скаже, що каса в нього порожня? У великому будівництві не така вже й дивина, коли видатки на нього перевищують кошторис на цілих півмільйона. Повірте людям, що вже бачили це. Котрий банк поручиться за недосвідченого, цілком невідомого молодика, хто викладе за нього гарантійну суму? Він має якісь маєтки?

Молодий абат весело зареготав:

— Як він сам каже, в нього є вісім тисяч марок, оце й усі його маєтки.

Торг тривав далі. Панове розійшлися додому роздратовані. Ніхто з них не підтримав абата. Остаточний присуд відкладено на місяць. Хто надав за статутом цьому селянському синові з поголеною головою, якому заледве минуло тридцять, вирішальний голос? Коли він був проти, не можна було вирішити нічого, а коли був за, все вирішувалось негайно.

І ось задзвонили телефони, посланці, обливаючись потом, поспішали з депешами від начальника окружного управління до архієпископа, від архієпископа в духовну семінарію, де уповноважений архієпископської канцелярії саме вихваляв переваги новоготичного стилю. Уповноважений, почервонівши від хвилювання, кинувся до брички, що чекала на нього, копита зацокали по брукові, зарипіли колеса, описуючи карколомні віражі. Швидше, швидше! Повідомлення, повідомлення!

— Фемель? Ніколи не чув про такого. Проект? Технічно блискучий, і кошторис, треба визнати, ваша велебність, наскільки можна його наперед визначити, переконливий, але стиль! Стиль страхітливий! Тільки через мій труп.

— Через ваш труп? — Архієпископ усміхнувся. Артистична натура цей професор, занадто запальний і нестриманий, занадто багато білих кучерів, що метляються на всі боки.— Через ваш труп? Ну-ну.

Від Грумпетера до Бремокеля, від Бремокеля до Волерзайна полетіли шифровані запити, архітектурні корифеї, що завжди були смертельними ворогами, на кілька днів помирилися, вони питали один одного в шифрованих листах і телефонограмах: «Чи кучерява капуста швидко псується?», що мало означати: «Чи можна скидати абатів?» — і отримували приголомшливу відповідь: «Кучерява капуста не псується».

На цілий місяць я зник зі світу, в моїй могилі було тихо й мирно, поволі опадала земля, засипаючи мене з усіх боків, антифонний спів робітниць притуплював мене, добре було нічого не робити, але скоро це має скінчитися, мені доведеться діяти, коли вони відкриють мою могилу, підіймуть віко. Вони знов повернуть мене назад, у ту пору, коли кожен день щось означав, кожної години треба було виконувати якийсь обов'язок. Гра ставала напруженою, я вже не приносив о другій годині зі своєї кухоньки горохову юшку, вже не підігрівав її, а з'їдав там-таки холодною, мені було байдуже до їжі, до грошей і до слави, я любив гру, отримував насолоду від сигари й тужив за жінкою, за своєю майбутньою дружиною. Чи стане нею та дівчина, яку я бачив у квітнику на даху будинку навпроти, чорнява, струнка й гарна Йоганна Кільб? Завтра вона знатиме моє ім'я. Чи я тужив за жінкою взагалі, чи саме за нею? Мені остогидло саме лише чоловіче товариство, всі чоловіки здавалися мені смішними, побожні і блюзніри, ті, що розповідали масні анекдоти, і ті, що слухали їх, гравці в більярд і лейтенанти запасу, співаки з хору, портьє й офіціанти, всі вони мені набридли, я радів, коли надвечір, між п'ятою і шостою, міг пройти в потоці робітниць через міську браму й побачити їхні обличчя, мені подобалося, що ті обличчя були не байдужі, на них проступало почуття, що вони сміливо платили данину хвилині, я залюбки пішов би з котроюсь із них потанцювати, приліг би з нею під цвинтарним муром у пахучій по-осінньому траві, порвав би квитанцію і вибув би з великої гри. Ті дівчата сміялися, всмак їли й пили, часом плакали і не нагадували тих облудних дівуль, що заохочували мене, їхнього пожильця, до пестощів, які здавалися їм сміливими. Того останнього дня, коли я не захотів їсти холодної юшки й поледачився підігріти її, я ще порядкував дійовими особами й реквізитом, статисти ще корилися мені, я хотів дограти до кінця гру, яку вигадав собі нудними вечорами в маленьких містечках, коли кінчав визначати якість вапняного розчину, оглядати цеглу, перевіряти, чи мулярі не викривили стіну, і нудьга в конторі переходила в нудьгу в похмурих пивничках,— саме тоді я знічев'я почав робити на клаптиках паперу начерки проекту абатства.

Я вже не міг кинути цієї гри, креслення ставали більші, зображення докладніші, і, майже непомітно для себе, я раптом поринув в обрахунки — адже мене вчили рахувати, вчили креслити. А потім я послав п'ятдесят золотих Кільбові й отримав документацію. Якось у неділю після обіду я поїхав у Кіслінген. На ланах красувалася пшениця, зеленіли буряки, за ними стояв ліс, де згодом мало постати абатство. Я далі грав свою гру, почав вивчати супротивників, імена яких їхні колеги вимовляли з шанобливою ненавистю: Бремокель, Грумпетер, Волерзайн. Я оглянув їхні будівлі — церкви, лікарні, каплиці, Волерзайнів собор. Дивлячись на ті безпросвітно похмурі споруди, я відчував, просто-таки впевнювався, що майбутнє переді мною відкрите, немов країна, яка чекав свого завойовника, невідома земля, де заховані золоті монети, що їх може добути кожен, хто хоч трохи знайомий зі стратегією. Майбутнє саме давалося мені в руки, треба було тільки діяти, час раптом став силою, а я досі зневажав його, марнував, продаючі за кілька золотих нездарам і лицемірам вправність своїх рук і кмітливість свого розуму. Я накупив паперу, таблиць, олівців, довідників і почав гру, на яку мені не треба було нічого витрачати, крім часу, а я мав його вдосталь, дармового часу. Неділі я використовував для розвідок: оглядав терен, подумки проходив вулиці — Модестгасе, на якій у будинку номер сім можна було винайняти майстерню, а навпроти, в будинку номер вісім, жив нотар, що тримав у себе під замком проекти. Кордони були відкриті, мені треба було тільки перейти їх, і аж тепер, опинившись у самому серці тієї країни, яку я хотів завоювати, уже майже оволодівши нею, аж тепер, коли ворог ще спав, я оголосив йому війну. Я ще раз помацав рукою квитанцію в кишені — вона була на місці.

Післязавтра поріг майстерні переступить перший відвідувач: абат, молодий, кароокий, розважний. Хоч він іще не став господарем абатства, але вже звик володарювати в ньому.