Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Ви вже бачили, пане лейтенанте, що написано в «Чатах»? — спитав мене портьє, і я прочитав над його великим пальцем із довгим нігтем рядок, який він мені показував: «Сьогодні останній термін подання проектів абатства Святого Антонія. Невже наша архітектурна молодь не має відваги?»

Я засміявся, згорнув у руку газету й пішов снідати до кав'ярні «Кронер». Коли офіціант сказав у віконце кухні: «Сніданок для пана архітектора Фемеля, як завжди», це вже прозвучало як прадавня, сторіччями відспівувана відправа. Господині, священики, банкіри,— багатоголосий гамір о пів на одинадцяту. Блокнот з малюнками ягнят, зміїв, пеліканів, п'ятдесят пфенігів чайових офіціантові, десять боєві, посмішка портьє, коли я, забираючи свою пошту, клав йому в руку сигару. Я стояв тут, відчуваючи ліктями гупання друкарських машин, і дивився вниз, у Кільбову контору, де учень біля самого вікна орудував білим кістяним правилом, підшиваючи папери. Я розпечатав листа, якого мені дав портьє: «...ми можемо відразу ж запропонувати вам посаду головного кресляра. Якщо захочете, моя родина завжди буде рада бачити вас у себе. Ми гарантуємо, що вас прийме тутешнє товариство. Вам тут буде з ким спілкуватися...» Мене зваблювали гарненькими архітекторськими доньками, пропонували приємні прогулянки за місто, на яких молодики у круглих капелюхах вибивали на узліссі чопи з барилець із пивом, а панночки розпаковували кошики й роздавали бутерброди, де можна було на скошеній луці потанцювати на очах у матерів, які, боязко підраховуючи роки своїх дочок, плескали в долоні, захоплені їхньою грацією, а потім, під час прогулянки в лісі, ведучи свою даму під руку, бо вони всі мали звичку спотикатися через коріння, можна було при нагоді зважитись і на поцілунок у руку вище ліктя, в щоку або в плече, адже в лісовому сутінку відстань між парами непомітно збільшувалась, а коли смерком наставав час вертатися додому і брички проїздили затишні галявини, край яких траплялися навіть козулі, ніби навмисне замовлені для цього, і хтось заводив пісню, що її підхоплювала бричка за бричкою, тоді можна було вже й шепнути дамі, що в тебе влучила стріла Амура. Брички везли додому розбиті серця й поранені душі.

Я написав чемну відповідь: «...залюбки прийму вашу дружню пропозицію, як тільки закінчу приватні студії, що на якийсь час мене ще затримають у місті...», запечатав конверт, наліпив марку, знов підійшов до підвіконня й виглянув униз на Модестгасе. Щоразу, коли учень махав правилом, воно поблискувало, як кинджал, двоє служників із готелю вантажили убитого кабана на візок — увечері я скуштую м'яса з цього кабана у чоловічому товаристві хору «Німецькі голоси», мені доведеться вислухувати їхні жарти, я сміятимусь, і вони не помітять, що я сміюся не з жартів, а з них самих. Їхні жарти були такі самі гидкі, як підливи, що їх там подавали, і я засміявся тут, стоячи біля вікна й далі не знаючи, що означав мій сміх: ненависть чи зневагу? Тільки не радість, це я знав напевне.

Грецова служниця мостила поряд із кабаном білі кошики з грибами, кухар у готелі «Принц Генріх» уже важив прянощі, кухарчуки гострили ножі, схвильовані помічники офіціантів, стоячи перед дзеркалом у себе вдома, поправляли краватки, які вони пов'язали на пробу, й питали дружин, що тим часом прасували перелицьовані штани, наповнюючи всю кухню парою: «Як ти гадаєш, мені треба цілувати єпископа в перстень, коли, не дай боже, мені доведеться його обслуговувати?» Учень у конторі й далі орудував білим кістяним правилом.

Одинадцята година п'ятнадцять хвилин. Я почистив свій чорний костюм, перевірив, чи добре пов'язана оксамитова краватка, надяг капелюха, витяг із кишені календарик — він був не більший за сірникову коробку,— розгорнув його й ще раз глянув, що там було написано: «30 вересня 1907 року. Об 11.30 здати Кільбові проект. Узяти квитанцію».

Увага! В запланованому спектаклі я надто часто подумки виконував цю дію: спускався сходами вниз, перетинав вулицю, заходив у сіни, а звідти до приймальні.

— Мені треба поговорити особисто з паном нотарем.

— У якій справі?

— Я б хотів передати панові нотарю проект на конкурс «Абатство Святого Антонія».

Лише учень виявив свій подив. Він на мить перестав орудувати правилом і глянув на мене, але потім, присоромлений, знов обернувся до вікна, до своїх бланків, згадавши настанову: «Оберігати таємницю!» В цьому приміщенні, де все старе цінувалось як ознака доброго смаку, де на стінах висіли портрети предків, що служили законові, де чорнильниці не міняли по вісімдесят років, а правила — по сто п'ятдесят, у цьому приміщенні, під килимком на стіні, на якому красувався напис «Повна дарунків їхня правиця», здійснювали, ніде не розголошуючи того, колосальні операції, тут цілі квартали міняли своїх власників, тут укладали шлюбні угоди, за якими кишенькові гроші дружині на рік перевищували платню канцеляриста за п'ять років, але тут також нотаріально завіряли заставний лист скромного шевця на дві тисячі марок і зберігали заповіт порохнявого, ледь живого власника мізерної ренти, де він заповідав своєму улюбленому онукові нічний столик, тут у цілковитій таємниці залагоджували юридичні справи вдів і сиріт, робітників і мільйонерів. Нема чого поглядати на молодого митця в чорному перелицьованому костюмі, успадкованому від дядька, митця, що приніс загорнений у канцелярський папір пакет та скручені в рурку креслення і вважає, нібито задля цього треба особисто турбувати пана нотаря. Начальник контори запечатав пакет і креслення, витиснувши на гарячому сургучі герб Кільбів — ягня, з грудей якого цівкою б'є кров, а тим часом білява секретарка виписала квитанцію: «Отримано в понеділок 30 вересня 1907 року об 11.35 ранку від пана архітектора Генріха Фемеля...» Чи то мені здалося, чи її бліде привітне обличчя справді проясніло, ніби вона мене впізнала, коли віддавала квитанцію? Я зрадів: це було щось непередбачене, воно доводило мені, що все це відбувається в дійсності, що я не вигадав цього дня, цієї хвилини, це доводили не мої власні вчинки, хоч я справді спустився вниз, перетнув вулицю, зайшов через сіни до приймальні, це доводив навіть не учень, який глянув на мене, а тоді, згадавши, що треба оберігати таємницю, відвернувся до вікна, доводили не червоні як кров, схожі на рани, сургучеві печатки, а тільки ця непередбачена привітна усмішка секретарки, що ковзнула поглядом по моєму перелицьованому костюмі, а тоді, коли я взяв у неї з рук квитанцію, стиха сказала:

— Бажаю вам успіху, пане Фемелю.

Ці слова вперше за три з половиною тижні зробили пролом у частоколі часу, нагадали мені, що в цій грі, яка тепер добігала кінця, було щось реальне, отже цей час був вибудуваний не тільки у світі мрій, де майбутнє ставало теперішнім, теперішнє — минулим, віддаленим на цілі сторіччя, а минуле — майбутнім, немов дитинство, в якому я шукав захистку, як малим шукав його в батька. Мій батько був тихий, роки обклали його шарами важкої, як свинець, тиші. Він грав на органі, співав на урочистій службі, а також на похоронах: на похороні за першим розрядом співав багато, за другим — мало, а за третім зовсім не співав. Він був такий тихий, що в мене щемить серце, коли я згадую про нього. Він доїв корів, косив сіно, молотив хліб, і полова, як мошка, обліплювала його мокре від поту обличчя. А ще він вимахував диригентською паличкою перед хлопчачим хором, перед хором підмайстрів, хором стрільців і хором спілки Святої Цецілії. Він ніколи не розмовляв, ніколи не лаявся, тільки співав, сік буряки, варив свиням картоплю і грав на органі, одягши чорний сурдут пономаря, а поверх нього — білий церковний убір. Ніхто в селі не помічав, що він ніколи не розмовляє, бо всі його бачили тільки в роботі. З чотирьох його дітей двоє померло на сухоти. Лишилися тільки Шарлотта і я. Мати була тендітна, з тих, що люблять квітки, гарні завіски, люблять, прасуючи, співати, а ввечері, коли в грубі горить вогонь, розповідати всілякі історії. Батько ж працював день і ніч, робив ліжка, напихав мішки соломою, різав курей. А тоді померла Шарлотта. Відправляли панахиду, церква була прибрана в біле, священик співав, але паламар не подавав голосу, не торкався регістрів, мовчав орган, ніхто не озивався на хорах, співав лише священик. Мовчав він і тоді, коли люди повиходили з церкви, щоб рушити на цвинтар. Збентежений священик спитав його:

— Фемелю, любий мій, дорогий Фемелю, чому ж ви не співали?

І тоді я вперше почув, що батько подав голос, і дуже здивувався, бо той голос, який умів бути таким ніжним на хорах перед органом, прозвучав гостро й суворо. Він тихо, наче аж сердито сказав:

— На похороні за третім розрядом не співають.

З пониззя Рейну накочувався туман, стелився пасмами, то ледь підіймаючись, то знов опускаючись над ланами буряків, крякали ворони, як тріскачки на карнавалі, збентежений священик читав панахиду. Відтоді батько більше не махав диригентською паличкою ні перед хлопчачим хором, ні перед хором підмайстрів, ні перед хором стрільців, ні перед хором спілки Святої Цецілії, вимовивши ту фразу, яку я почув від нього,— мені було шістнадцять років, коли померла дванадцятирічна Шарлотта,— він ніби сам уперше пересвідчився, що в нього є голос. Відтоді він говорив багато, говорив про коней і офіцерів, яких ненавидів, а раз погрозливо сказав: «Начувайтесь, якщо ви поховаєте мене за першим розрядом».

— Так,— ще раз сказала білява секретарка,— бажаю вам успіху.

Може, краще було б віддати їй назад квитанцію, забрати запечатаний пакет і скручені в рурку креслення, повернутися додому, одружитись з дочкою бургомістра або підрядчика, будувати пожежні, народні школи, церкви, каплиці, танцювати на святі після закінчення будівництва з господинею дому, тим часом як моя дружина танцювала б із господарем. Нащо було кидати виклик Бремокелеві, Грумпетерові і Волерзайнові, великим корифеям церковної архітектури? Нащо? Я ніколи не відчував у собі шанолюбства, мене не вабили гроші, мені ніколи не довелося б голодувати, я б грав у скат зі священиком, аптекарем, господарем заїзду і бургомістром, їздив би на полювання й будував би розбагатілим селянам «щось новомодне»,— та учень уже відбіг від вікна й відчинив переді мною двері, я сказав: «Дякую», вийшов з приймальні, перетнув сіни, тоді вулицю, піднявся сходами до своєї майстерні і сперся ліктями на підвіконня, що двигтіло від гупання друкарських машин. Це було тридцятого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, десь за чверть до дванадцятої...

— Так, Леоноро, з цими друкарськими машинами нема ради, скільки вже в мене чашок розбилося, коли я забував пильнувати їх. Не спішіть, голубко, встигнете. Якщо ви й далі так працюватимете, то за тиждень упорядкуєте все, що я не зміг упорядкувати за п'ятдесят один рік. Ні, дякую, тістечка я не хочу. Можна ж мені вас звати голубкою? Нема вам чого червоніти, коли я хвалю вас, я вже старий. Я вже не людина, а пам'ятник, Леоноро, а пам'ятник не може нікому нічого заподіяти. Я, старий дурень, і досі щоранку ходжу до кав'ярні «Кронер» і їм там сир із перцем, хоч він мені давно остогид, бо вважаю за свій обов'язок підтримувати у своїх сучасників легенду про себе. Я побудую притулок для сиріт, а може, й школу, засную стипендію, і колись десь мене неодмінно виллють у бронзі і влаштують відкриття пам'ятника. Ви повинні бути присутні при цьому і сміятися, Леоноро. Ви вмієте так гарно сміятися, ви знаєте про це. Я вже не вмію сміятися, відучився, а думав, що це моя зброя. Сміх ніколи не був зброєю, я сам себе трохи дурив. Якщо хочете, я візьму вас із собою на університетський бал, скажу, що ви моя небога, ви там питимете шампанське, танцюватимете і познайомитеся з юнаком, якому сподобаєтесь і який покохає вас, я дам вам добрий посаг... Справді, подумайте про це на дозвіллі. Три метри на два — це загальний вигляд абатства Святого Антонія, він висить тут, у майстерні, вже п'ятдесят один рік, висів і тоді, як упала стеля, тому на ньому й з'явилося кілька плям від вологи, он там, бачите. Це було моє перше велике замовлення, величезне замовлення, завдяки йому я, мавши заледве тридцять років, уже здобув собі становище.

Тисяча дев'ятсот сімнадцятого року я знов не знайшов у себе мужності зробити те, що замість мене зробила Йоганна: вона вирвала з рук у Генріха вірш, який він мав вивчити напам'ять. Він стояв он там на даху біля альтанки й по-дитячому поважно проказував тоненьким голосом: