Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Я завжди трохи побоювався Роберта, чекав від нього чогось незвичайного, навіть не здивувався, коли той юнак із похилими плечима взяв його в заручники. Хотів би я знати, як звався хлопець, що вкидав нам у поштову скриньку малесенькі записочки від Роберта. Я так і не довідався цього, і Йоганні також не вдалося випитати його ім'я в Дрешера. Пам'ятник, який мені колись поставлять, треба було б поставити тому хлопцеві. Я не зважився вигнати Нетлінгера й заборонити тому Вакері ходити до Отто, це вони принесли в мій дім причастя буйвола, зробили з хлопця, якого я любив, брав із собою на будівництво, з яким лазив по риштуваннях, чужу мені людину. Таксі? Яке таксі? Те, що ним я тисяча дев'ятсот тридцять шостого року їздив з Йоганною до «Кітвиці» у Верхню гавань, чи те, що ним тисяча дев'ятсот сорок другого року відвозив її до лікарні в Денклінген? Чи те, яким я тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостого року їздив у долину Кіси з Йозефом, щоб показати йому будівництво, де він, мій онук, син Роберта й Едіт, мав замінити мене? Там, де було абатство, лежали величезні купи цегли й тиньку, над якими вітер здіймав куряву. Бремокель, Грумпетер і Волерзайн напевне тріумфували б, дивлячись на них, але я не тріумфував, коли тисяча дев'ятсот сорок п'ятого вперше побачив ті руїни. Я задумливо ходив по них, спокійніший, ніж, мабуть, чекали від мене. А чого від мене чекали — сліз, обурення?

— Ми знайдемо винного.

— Навіщо? — спитав я.— Не треба нікого шукати.

Я віддав би двісті абатств за те, щоб повернути Едіт, Отто або того невідомого хлопця, який укидав записочки в нашу поштову скриньку й так дорого заплатив за те. І хоч такий обмін не міг відбутися, я був радий, що бодай чимось заплатив: «витвір моєї молодості» став купою цегли. Я віддав його Отто й Едіт, тому хлопцеві й учневі столяра, хоч знав, що їм уже нічим не допоможеш, вони всі загинули. Може, й ці купи каміння були тим непередбаченим, що його я так палко прагнув? Ченців дивувала моя усмішка, а мене дивувало їхнє обурення.

— Таксі? Я вже йду, Леоноро. Пам'ятайте, що я вас запросив на дев'яту годину до кав'ярні «Кронер» на свій день народження. Шампанського не буде. Я ненавиджу шампанське. Заберіть у портьє внизу квітки, скриньки з сигарами, вітальні телеграми й не забудьте, голубко, плюнути на мій пам'ятник.

У понаднормові години вони друкували на білому папері передвиборчі плакати, ними були забиті весь коридор, усі сходи, аж до самих його дверей, на кожну паку зверху був наліплений взірець. Панове на тих взірцях усміхалися до нього, всі добре вбрані, навіть на плакатах було видно, що їхні костюми пошито з доброї тканини, їхня міщанська поважність і міщанські усмішки вимагали довіри й пошани до себе. Серед них були молоді й старі, проте молоді здавалися йому ще страшнішими за старих. Він відмахнувся від портьє, що кликав його до своєї комірчини помилуватися розкішними букетами, розпечатати телеграми й оглянути подарунки, сів у таксі, дверці яких відчинив йому водій, і тихо сказав:

— Будь ласка, в Денклінген, до лікарні.

5

Синє небо, пофарбована стіна, вздовж якої тополі, ніби щаблі драбини, вели нагору до майданчика перед будинком, де сторож скидав у компостну яму листя. Стіна була надто висока, а відстань між щаблями надто велика — три або й чотири кроки. Обережно! Чому жовтий автобус піднявся попід стіною так високо вгору, чому він повзе, мов жук, він же сьогодні привіз тільки одного пасажира — його. То це він? Хто? Якщо таки він, то хай добре тримається за драбину, перелазячи зі щабля на щабель! Але ні — треба завжди ходити рівно, не згинаючись, не принижуючись. Він і ходив рівно, тільки в церкві й на старті згинав коліна. То це він? Хто?

На деревах у саду і в Блесенфельдському парку були розвішані таблички з чітко вималюваними цифрами: «25», «50», «75», «100». Він згинав коліна на старті, мурмотів сам до себе: «На старт, готовий, рушай!»,— біг, потім уповільнював темп, вертався назад, дивився на секундомір, записував час у зошит з рябими палітурками, що лежав на кам'яному садовому столі, знов згинав коліна на старті, мурмотів сам собі команду й біг, тільки ледь збільшуючи пройдену дистанцію. Часто йому дуже довго не вдавалося перейти за цифру «25», ще більше часу минало, поки він досягав цифри «50», а наостанці він раз пробігав усю дистанцію до цифри «100» й записував у зошит досягнутий результат: «11,2». То була ніби фуга, точна, бентежна, і все-таки в тих дистанціях було щось дуже нудне, сама вічність зяяла з них у ті літні дні в саду або в Блесенфельдському парку: старт — повернення, старт — невеличке збільшення темпу, повернення. Навіть його пояснення, коли він сидів поряд із нею, роблячи підсумки своїм записам і коментуючи їх, вихваляючи свою систему, здавались їй одночасно бентежними й нудними. Його тренування тхнули фанатизмом, а дуже, струнке юнацьке тіло — ревним потом тих, хто ще не спізнав кохання. Так тхнуло від її братів Бруно і Фрідріха, коли вони злазили зі своїх велосипедів на високих колесах, думаючи тільки про хвилини й кілометри, а потім у саду з таким самим фанатизмом намагалися спеціальними вправами зняти напруження з м'язів на ногах. Так тхнуло від батька, коли він виконував вокальні вправи, ревно напружуючи груди,— віддих вони теж обернули у спорт, спів був уже не втіхою цих вусатих городян, а доказом їхньої ревної участі у громадському житті. Вони ревно співали, ревно їздили на велосипедах, ревно напружували м'язи на ногах, на грудях, навколо рота, судома креслила на шкірі їхніх ніг і щік огидні сині блискавки, холодними осінніми ночами вони годинами простоювали в полі, чатуючи на зайців, що поховалися між капустяними головками, і тільки під ранок, зглянувшись на свої закляклі м'язи, зважувались трохи побігати під дощем — нащонащонащо? Де дівся той, що носив у собі прихований сміх, ніби потаємну пружину в потаємному годинниковому механізмі, той, хто міг полегшити нестерпний гніт, зняти напруження, єдиний, хто не прийняв причастя буйвола? Вона сміялася в альтанці, читала «Підступність і кохання» і, перехилившись через поруччя, дивилася, як він виходить із брами друкарні, легким кроком простує до кав'ярні «Кронер». Він носив у собі прихований сміх, як пружину. Чи то він був її жертвою, чи вона стала його жертвою?

Обережно, обережно! Чому ти завжди так рівно тримаєшся, ніколи не згинаєш колін? Раз ступиш не так і полетиш униз, у синій безкрай, розіб'єшся об бетонні стіни компостної ями. В'яле листя не пом'якшить удару, а гранітне облицювання сходів — аж ніяк не подушка. То це він? Хто? Санітар Гуперте покірно з'явився в дверях:

— Що принести вашому гостеві: чаю, кави, пива, вина чи коньяку?

Постривайте хвилинку! Якби це був Фрідріх, то він нізащо не сів би в жовтий автобус, що, як жук, повз назад уздовж муру, а приїхав би верхи на коні. Бруно ж ніколи не ходив без ціпка, він убивав ним свій час, розрубував його на шматки, розтрощував ціпком на друзки або розтинав його картами, кидаючи їх день і ніч, немов кинджали. Фрідріх приїхав би на коні, а Бруно не приїхав би без ціпка, отже, не треба ні коньяку для Фрідріха, ні вина для Бруно, вони обидва загинули, нерозважні улани поскакали під Ербі-ле-Юетт просто під кулеметний вогонь. Вони гадали, що міщанські пороки можуть звільнити їх від міщанських чеснот, хотіли сороміцькими анекдотами пригасити свою роками набуту побожність, голі дівулі, що витанцьовували на столиках у клубі, не принижували пам'яті достойних предків, бо й ті предки не були такі достойні, якими вони здаються в портретній галереї. Коньяк і вино, любий Гупертсе, ви можете назавжди викреслити зі списку напоїв. Може, пиво? Ні, хода Отто була не така пружна, в ній відчувався ритм маршу. «Ворог, ворог» — вистукували його чоботи по плитках сіней і потім по цілій Модестгасе: він зарані прийняв причастя буйвола. Чи, може, його брат, помираючи, передав йому в спадок ім'я «Гінденбург»? Отто народився через два тижні після Генріхової смерті й загинув під Києвом. Я не хочу більше дурити себе, Гупертсе, вони всі повмирали: Бруно і Фрідріх, Отто й Едіт, Йоганна й Генріх.

Кави також не треба. Прийшов не той, чий прихований сміх я вчувала в кожному його кроці, той старший, для цього гостя принесіть чаю, Гупертсе, свіжого, міцного чаю з молоком, але без цукру, для мого сина Роберта, що завжди ходив рівно, ніколи не згинав колін, що не міг жити без таємниць, і тепер він носить у серці таємницю. Вони били його, пошматували йому всю спину, але він не зігнувся, не виказав таємниці, не зрадив Георга, мого брата в перших, що приготував йому в аптеці чорний порох. Він тепер завис між двома щаблями, летить, розгорнувши руки, немов Ікар, до входу. Він не впаде в компостну яму й не розіб'ється об граніт. Чаю, любий Гупертсе, свіжого міцного чаю з молоком, але без цукру, і сигарет, будь ласка, для мого архангела. Він приносить мені недобрі новини, що мають присмак крові, бунту й помсти. Вони вбили того білявого хлопця, що пробігав сто метрів за десять і дев'ять десятих секунди. Він завжди сміявся, коли я його бачила, а бачила я його всього тричі. В нього були вправні руки, він полагодив мені малесенький замочок від скриньки з коштовностями, з яким сорок років не могли нічого зробити ні столяр, ні слюсар, а він тільки взявся до нього, і замочок почав замикатися. Він був не архангелом, а лише ангелом, звався Ферді, мав біляве волосся й гадав, дурненький, що тих, хто прийняв причастя буйвола, можна перемогти лускавками. Він не пив ні чаю, ні вина, ні пива, ні кави, ні коньяку, він просто підставляв рота під кран з водою і сміявся. Якби він був живий, то дістав би мені гвинтівку. Або той другий, чорний ангел, якому заборонили сміятися, брат Едіт. Вони звада його Шреллою, він був із тих, кого ніколи не називають на ім'я. Ферді зробив би це, він заплатив би за мене викуп і зі зброєю в руках визволив би мене з цього зачарованого замку, а так я й залишусь тут, вибратися звідси можна тільки драбиною, якою тепер спускається до мене мій син.

— Добрий день, Роберте, вип'єш чаю? Не здригайся, коли я цілую тебе в щоку. Ти скидаєшся десь на сорокарічного. Сивуваті скроні, вузькі штани, блакитний жилет. Чи цей твій вигляд не надто впадає в око? А може, й добре, що ти замаскувався під добродія середнього віку, ти став схожий на начальника, підлеглі якого хотіли б почути, як він кашляє, але він вважає, що становище не дозволяє йому кашлянути. Вибач, що я сміюся. Які теперішні перукарі вправні, твоя сивина ніби справжня, а на підборідді проступає щетина, наче в чоловіка, що мав би голитися двічі на день, а він голиться лише раз. Спритно все зроблено, тільки червоний шрам лишився такий, як і був. Вони впізнають тебе по ньому, хіба нема й на це якогось засобу?

Ні, не бійся, мене вони не зачепили, навіть не зняли гарапника зі стіни, тільки спитали:

— Коли ви бачили його востаннє?

Я сказала їм правду:

— Вранці, коли він ішов на трамвай, яким доїздить до школи.

— Але він так і не з'явився в школі.