Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Коли ми підіймалися сходами до музею, я майже співчував їм і насилу надавав своїй ході урочистого ритму, до якого вже звикли ті ображені. Такою ходою підіймаються сходами собору в почті королів і єпископів, а ще так ідуть відкривати пам'ятник, зі стриманим хвилюванням, не надто повільно й не надто швидко, знаючи, що таке гідність. А я цього не знав, я залюбки вибіг би нагору кам'яними сходами, як молодий пес, повз статуї римських легіонерів зі зламаними мечами, списами або з в'язками прутиків у руках, наче зі смолоскипами, повз бюсти цезарів і копії дитячих гробниць на другий поверх, де між залою нідерландців і залою назарейців[16] містилася зала засідань. Всі були поважні, як радники в магістраті, здавалося, що зараз десь на задньому плані загупають барабани. З таким виглядом підіймаються на східці вівтаря і ешафота, на поміст, де їм мають повісити орден на шию або виголосити смертний вирок, а ще з таким виглядом актори на аматорській сцені зображають урочисті церемонії, але Бремокель, Грумпетер і Волерзайн, що йшли поряд зі мною, були не аматори, а професіонали.

Музейні охоронці в парадній формі збентежено стояли перед Рембрандтом, Ван Дейком і Овербеком. Далі, біля мармурового поруччя перед залою засідань, я помітив у сутінку Мезера, що тримав напоготові срібну тацю з чарками коньяку, щоб пригостити нас перед тим, як оголосять рішення жюрі. Мезер усміхнувся до мене. Ми ні про що не домовлялися, але ж він міг би дати мені якийсь знак, кивнути або похитати головою, так або ні. Та він не дав ніякого знаку. Бремокель перешіптувався з Волерзайном, Грумпетер завів розмову з Мезером і тицьнув срібну монету в його короткопалі руки, які я ненавидів з дитинства: ми цілий рік разом із ним прислужували священикові під час ранкової служби, і я пам'ятаю, як десь ззаду, перебираючи пацьорки, мурмотіли старі селянки, вперто молячись не в лад зі священиком. Пахло сіном, молоком, теплом стайні, ми з Мезером схиляли голови, щоб, коли пролунають слова «mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa[17]», ударити себе в груди, признаючись у своїх невисловлених гріхах, а коли священик підіймався східцями до вівтаря, Мезер тими самими руками, що тепер міцно стискали Грумпетерову срібну монету, робив сороміцькі жести. Тепер тим рукам довірено ключі від міського музею, ключі від Гольбейна і Гальса, Лохнера і Лейбля.

До мене ніхто не озивався, і я мовчки стояв, прихилившись до холодної мармурової балюстради. Я виглянув на внутрішнє подвір'я, де бронзовий бургомістр з непохитною самоповагою виставляв черево назустріч сторіччям, а мармуровий меценат, даремно намагаючись прибрати глибокодумного виразу, прикривав повіками свої жаб'ячі очі. В обох пам'ятників очі були порожні, наче в мармурових римських матрон, чиї очі свідчили про занепад пізньої античної культури. Мезер, човгаючи ногами, перейшов на другий бік до своїх колег, а Бремокель, Грумпетер і Волерзайн лишилися стояти разом. Грудневе небо над внутрішнім подвір'ям було холодне і ясне, на вулиці вже горлали п'яні, торохтіли брички, в яких жінки з ніжними обличчями, прикритими серпанком кольору резеди, їхали до театру, наперед втішаючись музикою «Травіати». Я стояв між Мезером і трьома ображеними, наче прокажений, від доторку до якого можна померти, й тужив за суворим розпорядком дня, який я завів, коли ще сам тримав у руках усі нитки гри, коли ще від мене залежало, прийти сюди чи не прийти, коли я ще міг керувати міфом про себе. Тепер уже гра не залежала від мене: сенсація, чутки, до моєї майстерні приходив абат, підрядчики присилали мені кошики з їжею, делікатесами й вином, золоті годинники в червоних оксамитових футлярах, а один написав: «...і я напевне не відмовив би вам, якби ви попросили руки моєї дочки...» Повна дарунків їхня правиця.

Я не взяв би від них нічого, ані цеглини: я полюбив абата. Невже мені справді могло спасти на думку в його присутності скористатися трюком Домгреве? Я червонів від сорому, думаючи про те, що таки могло, хай навіть на коротку мить, але сталося непередбачене — я полюбив Йоганну, дочку Кільба, й полюбив абата, я міг би вже під'їхати о пів на дванадцяту до будинку Кільбів із букетом квіток і сказати: «Я прошу руки вашої Йоганни»,— і вона потім вийшла б і, перезирнувшись зі мною, сказала б: «Так», не пошепки, а цілком виразно. Я й далі гуляв від п'ятої до шостої, і далі грав у більярд в офіцерському клубі, мій сміх, мій недоторканний запас, який я тепер використовував уже не так ощадно, став упевненіший, відколи я перезирнувся з Йоганною, і я й далі співав щоп'ятниці «Том віршомаз» у хорі «Німецькі голоси».

Я повільно рушив уздовж холодної мармурової балюстради до трьох ображених і поставив порожню чарку на тацю. Невже вони не відсахнуться від прокаженого? Вони не відсахнулися. Може, чекали, щоб я покірно підійшов до них? «Дозвольте відрекомендуватися: Фемель». Боже мій, та ж кожен із нас по-своєму приблуда. Хіба швейцарець Грумпетер не доїв замолоду корів у графа фон Тельма, не розвозив тачкою гній по нагрітому весняному полі, перше ніж відкрив у собі потяг до архітектури? Проказа виліковна, її виліковують на берегах Лаго Маджоре і в садах Мінузіо, навіть проказу удавано-простодушних підрядчиків, що купують на злам романські церкви разом із їхнім інвентарем, зі старими мадоннами й лавками, щоб потім оздобити ними салони нових і давніх багатіїв. Сповідальниці, біля яких покірні селяни протягом трьох сторіч пошепки признавалися у своїх гріхах, продають у салони кокоток. Проказу виліковують також у мисливських хижках і в купальнях Емса.

Коли двері зали засідань розчинилися, смертельно поважні лиця ображених застигли. У проймі дверей з'явилася чиясь темна постать, що поволі набула обрисів і кольору,— у вестибюль вийшов перший член жюрі Губріх, професор історії мистецтва на теологічному факультеті, той, що казав «тільки через мій труп». У цьому освітленні його чорний сукняний сюрдут скидався на сюрдути рембрандтівських членів магістранту. Губріх підійшов до таці, взяв чарку коньяку, і я почув, як із грудей у нього вихопилось глибоке зітхання. Коли троє ображених хотіли кинутись до нього, він пройшов повз них у найдальший кінець вестибюля. Білий шарф пом'якшував суворість його священницького вбрання, а біляві кучері, що, як у дітей, спадали до самого коміра, підсилювали враження, яке Губріх намагався справити: він скидався на митця. Його можна було уявити собі з різцем над оцупком дерева або з тоненьким пензликом, умоченим у золоту фарбу, побожно схиленим над образом, на якому він вимальовує коси богоматері, бороди апостолів чи бадьорю закручений хвостик Товитового песика. Тихо ступаючи по лінолеумі, стомлено відмахнувшись від ображених, він пройшов темним вестибюлем до зали з Рембрандтом і Ван Дейком: ось на чиїх вузьких плечах лежала відповідальність за церкви, лікарні й притулки, де ще й через сто років черницям і вдовам, сиротам і злидарям, що користуються безкоштовною медичною допомогою, дітям, що відбилися від рук, і пропащим дівчатам доведеться терпіти кухонні запахи, залишені колишніми поколіннями, бачити темні коридори, понурі фронтони, що від бляклої мозаїки стануть іще похмурішими, ніж це передбачено проектом архітектора. Ось який він був, цей praeceptor et arbiter architecturae ecclesiasticae[18], що вже сорок років із патетичним завзяттям і сліпою непоступливістю переконаного воював за неоготику. Він напевне ще хлопчаком, біжу чи підтюпцем пустельними околицями рідного промислового міста, де куріли фабричні труби, а стіни будинків були вкриті чорною кіптявою, переможно несучи додому п'ятірки, вирішив ощасливити людство й залишити слід на цій землі. І він справді залишить його: червонясті цегляні фасади, які стають із кожним роком похмуріші і в нішах яких непривітні святі з безнадійним смутком дивляться в майбутнє.

Мезер послужливо підніс тацю з чарками коньяку другому членові жюрі, Кролеві. Життєрадісний, червонощокий від вина, він любив сигари і м'ясо, але зберіг струнку фігуру. Кроль був незмінним архітектором собору Святого Северина: голуб'ячий послід і дим паровозів, хмари отруйних хімічних випарів зі сходу й гострі вологі вітри із західних околиць, сонце з півдня і холод із півночі, всі промислові і природні руйнівні сили гарантували йому та його наступникам довічний заробіток. Йому було сорок п'ять років, отже, він міг ще двадцять років утішатися тим, що справді любив: їжею, питвом, сигарами, кіньми й дівчатами особливого гатунку, яких можна зустріти поблизу іподромних стаєнь або пізнати під час полювання на лисів,— дужими амазонками з чоловічим запахом. Я добре вивчив своїх супротивників. Кроль прикривав свою цілковиту байдужість до проблем архітектури вишуканою, майже китайською ввічливістю, побожними манерами, перейнятими в єпископів, його рухи завжди були такі, наче він відкривав пам'ятник, а ще він знав кілька дуже добрих анекдотів, які завжди розповідав у певній послідовності. Він уже в двадцять два роки вивчив напам'ять «Посібник з архітектури» Гандке й ще тоді вирішив ціле своє життя використовувати цей свій подвиг, тож коли йому треба було вжити якийсь архітектурний термін, він завжди цитував «безсмертного Гандке». На засіданні жюрі він безсоромно обстоював проект, автор якого пообіцяв йому найбільший хабар, а коли бачив, що той проект не має ніякої надії на успіх, переходив на бік можливого переможця, бо волів бути «за», а не «проти», оскільки легше вимовити дві літери, ніж п'ять, а крім того, слово «проти» треба вимовляти з рішучим виглядом, а слово «за» таких зусиль не вимагає. Кроль також зітхнув, також похитав головою і, поминувши трьох ображених, пройшов у протилежний кінець вестибюля, до зали назарейців.

Якусь мить у ясному чотирикутнику дверей було видно тільки стіл, накритий зеленим сукном, карафку з водою, попільничку і хмарки синього диму від сигари Кроля. Там усередині панувала тиша, не чути було навіть шепоту, в повітрі зависли смертельні вироки, народжувалась довічна ворожнеча. Перед Губріхом постав вибір: або зберегти честь, або втратити її, а він ще запеклим гімназистом п'ятого класу заприсягся собі не накликати ганьби на свою голову. Тепер він мусив піти на страхітливе приниження, признатись архієпископові, що він зазнав поразки. «Ну, а як же ваш труп, Губріху?» — спитає його насмішкуватий князь церкви. Кролеві загрожувала втрата вілли на озері Комер, яку пообіцяв йому Бремокель.

Охоронці музею загомоніли, і Мезер засичав на них, щоб вони замовкли. У дверях з'явився Швебрінгер. Він був невисокий на зріст, тендітний, як і я, і не тільки мав славу непідкупного, а й був ним. Він носив витерті штани до колін і зацеровані панчохи, голова в нього була поголена й на ній витикався чорний чуб, а в очах, схожих на родзинки, причаїлась усмішка. Швебрінгер порядкував національними фондами, захищав не тільки інтереси капіталу, інтереси промисловців і короля, але й інтереси крамарчука, що вклав у цінні папери десять пфенігів, чи старої бабусі, що вклала в них тридцять пфенігів. Швебрінгер відкривав рахунки, виписував чеки, контролював бухгалтерські книги, з кислою міною давав дозвіл на завдатки. Він був вихрестом, мав таємну пристрасть до барокко, любив ангелів, що ширяють у небі, позолочені стільці, фігурні казальниці, полаковані в білий колір кафедри, запах ладану, спів хлоп'ячого хору. Цей чоловік із чорними, схожими на родзинки, пронизливими очима втілював у собі владу, йому корилися консорціуми банків, як сторожеві в будці залізничний шлагбаум, він визначав курс на біржі, командував сталевими концернами, але вигляд мав такий, наче без жодних наслідків перепробував усі можливі проносні ліки й тепер чекав, коли вже нарешті винайдуть справжні, що таки допоможуть йому. Він узяв чарку коньяку, не поклавши на тацю чайових, і зупинився за два кроки від мене. У своїх штанях до колін і зацерованих панчохах він скидався на велогонщика, якого спіткала аварія. Зненацька він глянув на мене, всміхнувся, поставив на тацю порожню чарку й пішов до зали з нідерландцями, де вже раніше зник Губріх. Швебрінгер також не озвався до трьох ображених жодним словом.

Із зали засідань долинув шепіт, мабуть, абат розмовляв із Гральдуке. У дверях і далі видно було тільки зелений стіл, попільничку й карафку з водою. Страту відклали, але в повітрі пахло суперечкою, певне, колегія суддів ще й досі не прийшла до однієї думки.

Гральдуке вийшов, узяв із Мезерової таці дві чарки коньяку, на мить нерішуче зупинився і глянув у той бік, куди пішов Кроль. Гральдуке був високий, тілистий чоловік, скромніший, ніж можна було подумати, дивлячись на мішки в нього під очима. Він заступав право, дбав, щоб під час голосування не був порушений закон, і вів протокол. Колись Гральдуке сам мало не став ченцем, він два роки співав грегоріанську літургію, яку й досі ще любив, а потім повернувся до світського життя, одружившись із дуже гарною дівчиною, яка народила йому п'ять дуже гарних дочок, а тепер був начальником окружного управління земельних справ. Він затверджував купівлю земельних ділянок, ціною довгої, копіткої праці з'ясовував заплутані випадки щодо володіння ланами, луками й лісами, вмовляв упертих бургомістрів, скасовував право риболовлі в жалюгідних калабанях, викупляв заставні листи, залагоджував суперечки з банками і страховими товариствами.

Члени жюрі помалу верталися до зали засідань. Тонка абатова рука поманила туди Мезера. На мить він зник за дверима, тоді з'явився знов і гучно крикнув:

— Панове члени жюрі, мені доручено повідомити вам, що перерва скінчилася.

Перший вийшов із зали назарейців Кроль, на його обличчі вже було написане «за». Із зали нідерландців перший з'явився Швебрінгер і швидко зайшов до зали засідань. Останній був Губріх, блідий як смерть; сумно похитуючи головою, він мовчки пройшов повз трьох ображених. Мезер зачинив за ним двері, глянув на тацю, де стояло дев'ять порожніх чарок, і зневажливо згріб мідяки, яких було менше, ніж він сподівався. Тоді я підійшов до нього й кинув на тацю таляр. Він брязнув так гучно й різко, що троє ображених злякано підвели очі. Мезер посміхнувся, вдячно приклав руку до кашкета й пошепки мовив:

— А ти ж усього лише син схибленого паламаря.

На вулиці давно вже не чути було торохтіння бричок, «Травіата» почалася. Ряд охоронців завмер між легіонерами й матронами, між уламками колон давніх храмів. У холодну тишу ввірвався гамір, ніби теплий вітер. Газетярі змели першого охоронця, другий безпорадно підняв руки, а третій глянув на Мезера, що сичав, пробуючи втихомирити їх. Якийсь молодий журналіст, прослизнувши повз Мезера, підійшов до мене, витер носа рукавом і тихо сказав:

— Перемога явно ваша.

Віддалік двоє поважніших журналістів, бородаті, в чорних капелюхах, виснажені сентиментальними віршами, стримували неповажну газетярську масу: дівчину в окулярах і худого соціаліста. Та ось абат відчинив двері, швидко, майже підбігом, як хлопчак, підійшов обняти мене. Чийсь голос крикнув:

— Фемель! Фемель!

Унизу почувся гомін, минуло десять хвилин, як підвіконня перестало дрижати, робітниці, сміючись, виходили з брами, і на їхніх обличчях виразно було написано, що вони чекають утіх вільного суботнього вечора. Такого теплого осіннього дня трава під цвинтарним муром особливо пахуча. Грец сьогодні не продав кабана, закривавлене рило було темне й сухе. В рамі вікна видно було квітник на даху будинку навпроти: білий стіл, дерев'яна лавка, альтанка з прив'ялою красолею. Колись там походжатимуть діти Йозефа, діти Рут і читатимуть «Підступність і кохання». Чи він бачив там коли-небудь Роберта? Ні, той або сидів у себе в кімнаті, або тренувався в парку, квітники на дахах були надто малі для тих видів спорту, якими він захоплювався,— для бейсболу й бігу на сто метрів.