Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Звідки ви дізналися, що наш патрон, святий Бенедикт, не передбачав окремих трапезних для послушників і ченців? — Він пройшовся по кімнаті раз, удруге, а тоді спитав: — Чи ви встоїте, не відступите, не дасте тим крукам нагоди заявити, що вони мали слушність?

І я відчув страх перед тією грою, що скоро мала вийти за межі паперових аркушів і підбити мене під себе. Я грався в цю гру, але ніколи не усвідомлював, що можу її і виграти, мені досить було здобути славу людини, яка зважилася виступити проти Бремокеля, Грумпетера й Волерзайна,— але перемогти їх? Я відчув страх, проте відповів:

— Я встою, велебний отче.

Абат кивнув головою, усміхнувся й пішов.

О п'ятій годині я в потоці робітниць вийшов за міську браму — то була моя щоденна вечірня прогулянка. Повз мене проїздили в бричках на побачення красуні, затуливши обличчя серпанком, у кав'ярні «Фуль» лейтенанти пили під ніжну музику далеко не ніжні напої. Я щодня гуляв годину, проходив чотири кілометри завжди тією самою дорогою, завжди в той самий час: хай бачать мене завжди в той самий час і в тому самому місці власниці крамничок, банкіри і ювеліри, повії і кондуктори, дженджуристі крамарчуки, офіціанти й хатні господині, хай бачать від п'ятої до шостої, як я йду вулицею з сигарою в роті. Це непристойно, я знаю, але я митець, а митцеві годиться виявляти вільнодумство. Мені можна було зупинитися й перед катеринником, що перетоплював у монети меланхолію надвечір'я. То була примарна вулиця, яка вела крізь лабіринти мрій: суглоби моїх статистів були добре змащені, невидимі нитки приводили їх у рух, роти розтулялися, щоб висловити ті репліки, які я визначив для них, більярдні кулі в готелі «Принц Генріх» вистукували свою холодну мелодію, білі по зеленому полі, червоні по зеленому полі. Манекени згинали руки, щоб штовхнути кулю києм, щоб піднести кухля з пивом до рота, рахували очка, мінялися, по-панібратському плескали мене по плечі: «О так!», «О ні!», «Чудово!», «Не пощастило!»,— а я чув, як на мою труну падали грудки землі, уже передчував передсмертний крик Едіт і останній погляд білявого учня столяра, який він мав кинути в ранковому сутінку на в'язничний мур.

Колись згодом я поїду з дружиною й дітьми в долину Кіси і гордо покажу їм витвір своєї молодості, відвідаю постарілого абата й побачу на його обличчі карби років, яких не помічатиму на своєму власному. Він пригостить нас у кімнаті для гостей кавою з вершками від власних корів і спеченим із власного борошна пирогом зі сливами, зібраними у власному саду, моїм синам дозволять оглянути келії, а дружині й дочкам, що хихотітимуть, як звичайно дівчата, доведеться почекати їх надворі; в мене буде четверо синів і три дочки, семеро дітей, які подарують мені сім разів по сім онуків. І абат усміхнеться до мене:

— Ми ж тепер стали навіть сусідами.

Так, я куплю обидва хутори — Штелінгерову Печеру й Герлінгерове Сідло.

— Ох, Леоноро, невже знову дзвонять з кав'ярні «Кронер»? Ні, я чітко сказав: шампанського не треба. Я ненавиджу шампанське. А тепер уже кінчаймо, голубко, відпочиньте. А може, ще замовите мені таксі на другу годину? Хай почекає біля брами. Може, трохи підвезти вас? Ні, я їхатиму не через Блесенфельд. Будь ласка, як хочете, ми ще колись заїдемо й туди.

Він відвернувся від рами вікна, в якій перед ним поставали все нові картини, і обвів поглядом майстерню, де на стіні й досі висіло велике зображення абатства Святого Антонія і стояла курива, що її зняли старанні руки Леонори, хоч які вони були обережні. І далі спорожняючи сейф, вона подала йому купу грошей, які вже тридцять п'ять років тому втратили свою вартість. Потім, скрушно похитавши головою, витягла ще одну паку асигнацій, що вийшли з обігу десять років тому, вже не звичних на вигляд, і старанно перерахувала їх на креслярському столі: десять, двадцять, вісімдесят, сто — тисяча двісті двадцять марок.

— Спаліть їх, Леоноро, ці свідчення грандіозного шахрайства, що почалося тридцять п'ять років тому і було підтверджене десять років тому, або віддайте дітям на вулиці, хай граються. Я ніколи не був жадібний до грошей, хоч усі вважали мене захланним. Вони помилялись, я не думав про гроші, як починав ту велику гру, і аж коли виграв її, домігся успіху, то зрозумів, що мав усі дані для цього: був працьовитий, привітний, не пихатий, був митцем і офіцером запасу, дечого досяг у житті, навіть розбагатівши, лишився «хлопцем з простолюду» й ніколи не заперечував цього. Не задля грошей, не задля слави й не задля жінок я втілював у формули алгебру майбутнього, обертав «х», «у» і «z» у видимі величини, в хутори, асигнації і владу, які весь час роздаровував і які знов верталися до мене подвоєними. Я був ніби усміхнений Давид, тендітний юнак, що ніколи ані гладшав, ані худнув, ще й тепер на мене не був би тісний лейтенантський мундир тисяча дев'ятсот сьомого року. Глибоко вразило мене тільки непередбачене, якого я раніше завжди так прагнув: кохання дружини і смерть дочки Йоганни. Вона вже в свої півтора року була викапана Кільб, але я бачив у її дитячих очах те, що в очах свого мовчазного батька, бачив у темній глибині тих очей, уже, здавалося, знайомих зі смертю, прадавню мудрість. Скарлатина розросталася по тому маленькому тілі, як страхітливий бур'ян, підіймалася від стегон угору, опускалася до самих підошов, його палила гарячка, і крізь вогнисто-червону шкіру проступала вже біла, як сніг, смерть, вона розповзалася, ніби пліснява, пробивалася крізь ту червінь, чорною тінню вихоплювалася з ніздрів. Непередбачене, якого я прагнув, упало на мене, як прокляття, підстерегло мене в тому страшному домі. Виникла суперечка, навіть сварка зі священиком церкви Святого Северина, з тестями, з братами дружини, бо я заборонив співати на панахиді; я наполягав на цьому й таки домігся свого, але під час панахиди злякано почув, як Йоганна прошепотіла: «Христос».

Я ніколи не вимовляв цього імені, не зважувався навіть думати про нього, але знав: воно жило в мені, ніщо не могло вбити його, ні пацьорки Домгреве, ні пісна доброчесність хазяйських дочок, яким кортіло здобути нареченого, ні гендлювання сповідальницями шістнадцятого сторіччя, які Домгреве продавав на аукціонах за великі гроші, а ті гроші в Локарно знов обертав у дрібні гріхи, ні темні вчинки лицемірних священиків, які я сам бачив: убогі утіхи зі зведеними дівчатами, ні мовчазна батькова суворість, ні мій ненастанний лет крізь аеродинамічні труби одвічної гіркоти і відчаю, ні тяжкі мандри крижаними океанами майбутнього, де мені додавав сили сміх і де моїм величезним рятівним поясом була самота,— ніщо не могло вбити в мені слова «Христос», яке пошепки вимовила Йоганна, стоячи поряд зі мною. Цього слова не вбили в мені, я був Давидом, маленьким Давидом з пращею, маленьким Даниїлом у левовій печері, був готовий прийняти непередбачене, якого колись так прагнув: смерть дочки Йоганни третього вересня тисяча дев'ятсот дев'ятого року. Того ранку вулицею також проїздили улани, дівчата в черевиках на м'якій підошві розносили молоко, а пекарчуки — булочки в торбинках, священики в широких сутанах ішли до собору і перед крамницею Греца, як завжди, вивішували вбитого кабана. Ранок як ранок. Я бачив нещирий смуток на обличчі домашнього лікаря Кільбів, що вже сорок років засвідчував народження й смерть у їхній родині, у його розіпханій шкіряній торбі лежали непотрібні вже інструменти, з допомогою яких йому вдавалося приховувати даремність своїх зусиль. Він прикрив спотворене доччине тіло, але я скинув простирадло, бо хотів бачити тіло Лазаря й очі свого батька, що були даровані цій дитині тільки на півтора року, а в спальні поряд плакав Генріх, і дзвони на соборі Святого Северина розбивали на скалки час, закликаючи до дев'яти годинної служби. Тепер Йоганні було б п'ятдесят років.

— Воєнні позики, Леоноро? Я на них не підписувався, вони дісталися мені в спадок від тестя. Спаліть їх, так само як і старі гроші. Два ордени? Ну звичайно, я ж будував траншеї, прокладав тунелі для мін, зміцнював артилерійські позиції, мужньо витримував ураганний вогонь, виносив із поля бою поранених. Другого ступеня, першого ступеня. Давайте ці цяцьки сюди, Леоноро, давайте, ми їх викинемо в риштак, хай їх там замулить вода. Одного разу, коли я стояв біля креслярського столу, Отто витяг був їх із шафи. Я надто пізно помітив фатальний блиск у його очах: він побачив ордени, і серце його сповнила ще більша пошана до мене. Надто пізно я помітив це. Викиньте їх хоч тепер, а то ще Йозеф виявить їх колись у спадщині, яка лишиться після мене.

Ордени, тихо побризкуючи, зсунулися з похилого даху і, дзенькнувши, впали в риштак зворотним боком догори.

— Чого ви так злякалися, голубко? Це мої ордени, і я можу робити з ними що хочу. Надто пізно, але, може, в цьому все-таки є якийсь сенс. Будемо сподіватися, що скоро піде дощ і змиє туди весь бруд із даху. Пізно я пожертвував ними, щоб ушанувати пам'ять свого батька. Геть ті цяцьки, на які молилися наші батьки, діди й прадіди.

Я вважав себе досить сильним, а насправді був слабким. Я вичитував алгебру майбутнього зі своїх формул, що оберталися в постаті абатів і єпископів, генералів і офіціантів, і всі вони лишалися моїми статистами, тільки я був солістом, навіть коли в п'ятницю ввечері співав у хорі «Німецькі голоси»: «Що в лісі на сонці так ясно блищить?» Я добре співав цю пісню, мене навчив співати батько. Сміючись про себе, я робив усе, на що тільки був здатен мій баритон. Диригент, який вимахував паличкою, й гадки не мав, що насправді він корився моїй диригентській паличці. Всі запрошували мене у своє товариство, пропонували замовлення, плескали мене, сміючись, по плечі: «Якраз товариство, юний друже, додає чару життю». Сивоголові колеги кисло питали мене про се, про те, але я тільки співав, більше нічого. Співав «Том віршомаз» від пів на восьму до десятої і ні на хвилину довше. Міф мав витворитись остаточно, перше ніж станеться сенсація. Кучерява капуста не псується.

Я гуляв із дружиною й дітьми по долині Кіси, хлопці пробували ловити руками форель. Ми ходили між виноградниками й ланами, засіяними пшеницею та буряками, завертали в гайки, пили пиво й лимонад на вокзалі в Денклінгені — а мене не покидало почуття, що я тільки годину тому віддав креслення й одержав квитанцію, самота, ніби величезний рятівний пояс, усе ще тримала мене на поверхні, я ще плив по хвилях часу, поринав у глибину, перетинав океани минулого й сучасного, заглядав у крижаний холод майбутнього, і тільки самота не давала мені втонути, а сміх був моїм недоторканним запасом, який я витрачав дуже обережно. Виринувши на поверхню, я протирав очі, випивав склянку води, з'їдав шматок хліба й підходив із сигарою до вікна: навпроти, на даху будинку, походжала вона, часом я бачив її крізь зелене пагіння альтанки, а часом вона виглядала через поруччя на вулицю, на якій бачила те саме, що й я,— ремісничих ушив, підводи, черниць, вуличне життя. Їй було дев'ятнадцять років, звалася вона Йоганна й читала «Підступність і кохання». Я знав її батька, що співав глибоким басом у хорі,— мені здавалося, що той бас не відповідав добрій славі його контори, не гарантував дотримання таємниці, про яке там весь час торочили учням, той голос здатен був на будь-кого нагнати страху, в ньому вчувалися приховані гріхи. Чи він уже знав, що я одружуся з його єдиною дочкою? Що ми тихими надвечір'ями часом усміхаємось одне одному? Що я вже думаю про неї з гарячим почуттям, як законний наречений? Вона була бліда, з чорними косами, і я б заборонив їй носити сукню кольору резеди, їй би дужче личило зелене. Гуляючи надвечір, я вже вибирав для неї сукні й капелюшки у вітрині Герміни Горушки, повз яку щодня проходив за двадцять до п'ятої, чи йшов дощ, чи віяв вітер, чи світило сонце. Я б відучив Йоганну від цієї скромності, що не пасувала до голосу її батька, й купував би їй чудові капелюшки з грубої, пофарбованої в зелений колір соломи, такі завбільшки, як колесо до воза. Я не збирався стати її володарем, я хотів її кохати, й чекати мені вже залишалося недовго. В неділю вранці, озброївшись букетом квіток, я під'їду на бричці десь о пів на дванадцяту, коли вони скінчать снідати після великої служби, саме тоді, як чоловіки в кабінеті питимуть по чарці горілки: «Я прошу руки вашої Йоганни». Кожного дня надвечір, виринувши з океану часу, я показувався їй тут, у вікні, кланявся, ми всміхалися одне одному, і я знов відступав у темряву. Я ще й тому показувався, щоб вона не думала, ніби її нікому не видно. Я не сидів весь час біля вікна, як павук у своїй павутині, й не хотів дивитися на неї тоді, коли вона мене не бачила, є речі, яких не роблять.

Завтра вона довідається, хто я. Сенсація. Вона сміятиметься, а вже через рік стиратиме щіткою сліди вапна з моїх штанів, стиратиме й тоді, як мені мине сорок, п'ятдесят, шістдесят, ми разом постаріємо, і вона стане чарівною літньою дамою. Я остаточно вирішив це тридцятого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, десь о пів на четверту.

— Так, Леоноро, розрахуйтеся, будь ласка, за мене, гроші он у тій скриньці, й дайте дівчині дві марки на чай, так, дві марки, вона принесла светр і спідницю від Герміни Горушки для моєї онуки Рут, сьогодні вона має повернутися до міста. Зелений колір личить їй. Шкода, що молоді дівчата не носять уже капелюшків, я завжди любив їх купувати. Таксі замовлене? Дякую, Леоноро. Ви ще не кінчаєте? Як хочете. Звичайно, вам трохи й цікаво, правда? Нема чого червоніти. Так, я залюбки вип'ю ще одну чашечку кави. Мені треба було б дізнатися, коли кінчаються канікули. Але ж Рут уже приїхала? Мій син вам нічого не казав? Думаю, він же не забув, що я запросив його на свій день народження? Я звелів, щоб портьє внизу, приймаючи телеграми, подарунки й візитні картки, давав кожному посланцеві дві марки на чай і казав, що я поїхав з міста. Виберіть собі найкращий букет або й два, якщо хочете, і візьміть додому, а якщо це вам приємно, то лишайтесь тут до самого вечора.

Чашка, в яку Леонора знов налила кави, вже не бряжчала, мабуть, унизу перестали друкувати на білому папері щось повчальне або передвиборчі плакати, але картина в рамі не змінилася: навпроти, на даху будинку Кільбів, було порожньо, біля альтанки опустила листя красоля, далі було видно лінію дахів, ще далі гори, а над ними осяйне небо. У цій рамі я бачив колись свою дружину, потім своїх дітей, тестів, коли часом підіймався до майстерні, щоб заглянути в креслення через плече молодих архітекторів, своїх помічників, перевірити обрахунки, визначити терміни. Я так само збайдужів до роботи, як і до слова «мистецтво», інші могли її виконати не гірше за мене, я добре платив їм і ніколи не міг зрозуміти тих фанатиків, що віддавали себе в жертву слову «мистецтво». Я допомагав їм, підсміювався з них, давав їм роботу, але не розумів їх, не міг збагнути їхнього запалу. Я осяг тільки те, що зветься ремеслом, хоч мене вважали митцем, захоплювалися мною як митцем, бо хіба вілла, яку я побудував для Гральдуке, не була по-справжньому смілива, сучасна? Так, була, навіть мої колеги-митці захоплювались нею, хвалили її, але я, хоч спроектував і побудував її, ніколи не знав, що таке мистецтво. Вони надавали надто великої ваги цьому слову, може, тому, що так багато знали про нього, але самі будували страхітливі коробки, про які мені вже тоді було відомо, що за десять років на них гидко буде глянути. Зате я міг часом закотити рукави, стати до цього креслярського столу і спроектувати, скажімо, адміністративний будинок фірми «Найнеобхідніші побутові послуги», і так спроектувати, що ті дурні, які вважали мене за жадібного до грошей і до успіху сільського йолопа, тільки очі вилуплювали. Мені ще й тепер не соромно за ту халабуду, яку я побудував сорок шість років тому. Що це — мистецтво? Про мене, сам я ніколи не знав, що таке мистецтво, може, й творив його, не усвідомлюючи того. Я ніколи не надавав ваги цьому слову й ніколи не розумів, чому ті три корифеї такі люті на мене. Боже мій, невже не можна дозволити собі невеличкий жарт, чого в тих Голіафів нема ні крихти гумору? Вони вірили в мистецтво, а я не вірив. Вони вважали, що їх принизив якийсь приблуда, але ж кожен був колись приблудою, хіба ні? Я собі сміявся, бо поставив їх у таке становище, що навіть моя поразка була б перемогою, а вже перемога — справжнім тріумфом.