Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Я промовчала.

— Він не пробував зв'язатися з вами?

Я знов відповіла правду:

— Ні.

Ти залишав надто багато слідів, Роберте, якась жінка з бараків біля гравійного кар'єру принесла мені книжку з твоїм прізвищем і нашою адресою: Овідія з сіро-зеленими картонними палітурками, вимащеного в курячий послід, а за п'ять кілометрів звідти знайшли твою хрестоматію, в якій бракувало двох сторінок. Її принесла мені касирка з якогось кінотеатру — прийшла до контори, назвавшись нашою клієнткою, і Йозеф привів її до мене нагору.

Через тиждень вони знов спитали мене:

— Він зв'язався з вами?

І я відповіла:

— Ні.

Потім навідався один із них, Нетлінгер, що колись так часто користувався моєю гостинністю, й мовив:

— Для вас буде краще, як ви казатимете правду.

А я й казала правду, аж тоді я переконалася, що тобі пощастило втекти від них.

Місяцями ми нічого не чули про тебе, синку, а потім прийшла Едіт і сказала:

— Я чекаю дитини.

Я злякалася, коли вона додала:

— Господь благословив мене.

Її голос лякав мене. Вибач, але я ніколи не любила сектантів, проте дівчина була вагітна й лишилася сама: батька її арештували, брат зник, ти також утік, а її два тижні протримали у в'язниці й допитували. Ні, вони її не били, так легко виявилося розігнати божих ягнят, лишилося тільки, одне — Едіт. Я взяла її до себе. Видно, ваша нерозважність, діти, була приємна богові, але вам треба було б убити хоча б того Вакеру. Тепер він став начальником поліції. Боронь нас боже від таких уцілілих мучеників. Колишній учитель гімнастики, а тепер начальник поліції, він їздить по місту на білому коні й особисто керує облавами на жебраків. Чому ви не вбили хоча б його? Але чим? Порохом у картонній обгортці? Лускавками нікого не вб'єш, синку. Треба було мене спитатися. Тільки метал несе в собі смерть: мідяна гільза, свинець, залізо. Її несуть металеві скалки, вони свистять, розтинаючи нічне повітря, дощем сиплються на дах, торохтять по альтанці, летять, мов дикі птахи: «Крізь темінь линуть дикі гуси» — і нападають на ягнят. Едіт загинула. Перед цим я оголосила її божевільною, три відомі лікарі написали свій висновок вишукано-нерозбірливим письмом на білих бланках із солідними штампами, і це тоді врятувало Едіт. Вибач, що я сміюся: нічого собі ягня, у сімнадцять років народила першу дитину, а в дев'ятнадцять другу. В неї завжди на устах були слова: «Володар небесний зробив те», «Володар небесний зробив це», «Володар небесний дав», «Володар небесний узяв», володар та й володар! Вона не знала, що володар небесний — наш брат, із братами можна спокійно сміятися, а з володарями — не завжди. Я й гадки не мала, що дикі гуси роздирають ягнят, вважала їх мирними птахами, які їдять траву. Едіт лежала, наче то ожив наш родинний герб: ягня, з грудей у якого цебенить кров,— але ніхто не стояв біля її труни, ні великомученики й кардинали, ні схимники й лицарі, ні святі, ніхто не прийшов помолитися за неї, тільки я молилася. Вона загинула, синку, але не сумуй, спробуй усміхнутися, я пробувала, та мені не вдавалося, особливо, як ховали Генріха. Він грався з тобою, чіпляв тобі шаблю, надягав тобі на голову каску, ти мав бути то французом, то росіянином, то англійцем. Такий тихий хлопчик, а все співав: «Меж гвинтівку дай у мені гвинтівку дай». А помираючи, прошепотів мені той страхітливий пароль, прізвище того священного буйвола: «Гінденбург». Генріх хотів вивчати напам'ять вірша про Гінденбурга, він був такий чемний і старанний, але я подерла папірець із віршем, і білі клаптики посипались, немов сніжинки, на Модестгасе.

Пий же, Роберте, чай захолоне, а ось сигарети, і підійди ближче, мені треба говорити дуже тихо, щоб ніхто не почув, а надто щоб не почув батько, він як дитина, не знає, який цей світ лихий, як мало в ньому людей із чистим серцем. У нього самого чисте серце, цить, хай жодна плямка не впаде на його чисте серце. Слухай, ти можеш мені допомогти: мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай, ти повинен дістати мені її, з квітника на даху я змогла б його застрілити, в альтанці триста п'ятдесят дірок, поки він їхатиме на білому коні повз готель «Принц Генріх» і зверне за ріг, я встигну спокійно прицілитись. Треба глибоко вдихнути повітря, я читала про це, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Я вже тренувалася з ціпком Бруно, поки він заверне за ріг, я матиму дві з половиною хвилини, не знаю тільки, чи встигну застрілити ще й того другого. Коли він упаде з коня, зчиниться шарварок, і я не зможу ще раз глибоко вдихнути повітря, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Треба тільки вирішити, кого застрілити: вчителя гімнастики чи того Нетлінгера,— він їв мій хліб, пив мій чай, і батько завжди казав про нього: «Який бадьорий хлопець». Бач, який він бадьорий: нападав на ягнят божих, тебе й Шреллу бив гарапником із колючого дроту. Ферді заплатив високу ціну й так мало домігся — присмалив ногу вчителеві гімнастики й розбив дзеркало в шафі. Ні, тут потрібен не порох і картон, синку, а порох і метал...

Ну, випий же нарешті чай, синку, чи він тобі не подобається? Може, тютюн у сигаретах занадто сухий як на твій смак? Вибач, я ніколи на цьому не розумілася. В тебе гарний вигляд, тобі личить маска сорокарічного чоловіка з сивими скронями, ти наче народився, щоб бути нотарем. Мені смішно стає, коли я уявляю собі, що ти справді міг би мати такий вигляд. Які ж тепер вправні перукарі.

Не будь такий насуплений, усе минеться, ми знов почнемо їздити за місто, в Кіслінген,— бабуся й дідусь, діти, онуки, весь рід, твій син пробуватиме руками спіймати форель, ми будемо їсти чудовий монастирський хліб, пити монастирське вино, слухати вечірню: «Rorate coeli desuper et nubes plurant justurn[19]». Передріздвяна пора, в горах випав сніг, струмки замерзли... Вибери сам собі пору року, синку... Едіт найдужче сподобається передріздвяна пора, від неї самої віє передріздвяним духом, вона ще не зрозуміла, що володар небесний прийшов до нас як брат. Її чисте серце втішить чернечий спів у темній церкві, яку збудував твій батько, в церкві Святого Антонія в долині Кіси, між хуторами Штелінгерова Печера й Герлінгерове Сідло.