Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Так, звичайний сир, присмачений червоним перцем.

— Добре, пане.

Він нечутно подався зеленим килимом повз накриті зеленими обрусами столи до віконця кухні, не офіціант, а зелена примара, і зразу ж прозвучала саме та фраза, якої я сподівався,— статисти були добре вимуштровані, а з мене був добрий режисер.

— Сир із перцем? — перепитав у віконці кухар.

— Так,— мовив офіціант,— звичайний сир, присмачений червоним перцем.

— Спитай гостя, скільки йому покласти перцю в сир.

Я почав малювати фасад вокзалу. Коли офіціант повернувся, я саме впевненими лініями малював на невинному білому папері віконні лиштви. Він очікувально зупинився переді мною. Я здивовано підвів голову й перестав малювати.

— Дозвольте вас запитати, пане, скільки б ви хотіли перцю й на скільки сиру?

— Наперсток перцю на сорок п'ять грамів сиру, і все добре перетерти. А тепер послухайте, шановний, я снідатиму тут завтра, післязавтра, через три дні, через три тижні й через три роки, чуєте? І завжди в той самий час, десь о дев'ятій.

— Добре.

Це було те, що я хотів, усе відбувалося саме так, як я задумав. Мене потім часто лякало, що мої плани так докладно здійснювалися, ніколи не ставилося нічого непередбаченого. Через два дні я вже був «добродій, що замовляє сир із перцем», через тиждень — «молодий митець, що завжди снідає близько дев'ятої», а через три тижні —«пан Фемель, молодий архітектор, що виконує велике замовлення».

— Так, так, голубко, все це стосується абатства Святого Антонія, праця там тривала багато років, Леоноро, цілі десятиріччя, і досі триває: ремонт, розширення, а через сорок п'ять років — відбудова за давніми кресленнями. Святий Антоній сам заповнив цілу полицю. Так, ви правду кажете, вентилятор тут не завадив би, сьогодні спека. Ні, дякую, я не сідатиму.

У рамі, в якій мінялися картини, тепер було блакитне надвечірнє небо шостого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року, лінія дахів знов була без щербин, на застелених барвистими скатертинами столиках у квітниках на дахах стояли чайники, жінки засмагали на сонці, лежачи в шезлонгах, на вокзалі кишіло молоддю, що верталася з канікул,— може, тому він ніяк не дочекається появи на даху Рут, своєї онуки? Може, вона відклала «Підступність і кохання» й кудись поїхала? Він обережно витер чоло хусточкою. Ніколи він не був дуже чутливий до спеки й холоду. В правому кутку рами вікна й досі скакали на захід на бронзових конях королі з династії Гогенцоллернів, вони нітрохи не змінилися за сорок вісім років, не змінився і його, Фемелів, верховний головнокомандувач, у тому, як він тримає голову, й далі видно його фатальне марнославство. Усміхаючись, я тоді, біля столика у кав'ярні «Кронер», коли офіціант приніс мені сир із перцем, рисував постамент, на якому ще не було пам'ятника. Я завжди був такий упевнений у своєму майбутньому, що теперішнє здавалося мені доконаним минулим. Чи то був мій перший, найперший сніданок у кав'ярні «Кронер», чи вже тритисячний? Щодня я о дев'ятій приходив снідати до кав'ярні «Кронер», тільки вища сила могла мені стати на заваді,— наприклад, коли мій верховний головнокомандувач, той дурень, що й досі скаче на захід на бронзовому коні, покликав мене під свої прапори. Сир із перцем? Чи я тоді вперше їв ту дивну, червонясто-білу кашку, не таку вже й погану на смак, чи справді придумав її годину тому в поїзді, який мчав із півночі до міста, придумав, щоб надати своєму незмінному сніданкові необхідної індивідуальної рисочки? Чи вже втридцяте намащував нею чорний хліб, поки офіціант забирав чарочку на яйце й відсовував убік повидло?

Увага! Я витяг з кишені єдиний надійний інструмент, який міг перевірити такі миттєві чіткі видива: кишеньковий календарик, що в лабіринті уяви нагадував мені місце, день і годину дії. То була п'ятниця шостого вересня тисяча дев'ятсот сьомого року, і сніданок із таких страв був перший у моєму житті: доти я не пив під час сніданку натуральної кави, а тільки ячну, ніколи не їв яйця, а тільки вівсяну кашу й сірий хліб із маслом та скибочкою свіжого огірка, проте міф, який я вирішив створити, вже під час свого виникнення був підхоплений, а зустрічне запитання кухаря: «Сир із перцем?» — свідчило, що той міф проклав собі дорогу туди, куди й треба було, до публіки. Мені лишалося тільки чекати, бути присутнім — до десятої чи до пів на одинадцяту. Кав'ярня тим часом помалу наповнювалась, а я, замовивши пляшку мінеральної води й чарку коньяку, розгорнувши на колінах блокнот, сидів із сигарою в роті й безперестанку малював. Повз мене в кімнату для нарад проходили банкіри та їхні поважні клієнти, офіціанти несли за ними на зелених тацях пляшки з вином, священики зі своїми закордонними побратимами з'являлися в кав'ярні після огляду собору Святого Северина й каліченою латинською, англійською або італійською мовами вихваляли пам'ятки міста, службовці з урядової канцелярії демонстрували своє високе становище й незалежність, що дозволяють їм десь о пів на одинадцяту випити в кав'ярні чашку мокко й чарку вишнівки, дами, які поверталися з ринку, несучи в плетених шкіряних торбах капусту й моркву, горох і сливи й довівши своє щиро хазяйське виховання тим, що зуміли забалакати стомлених селянок і видурити в них за півдарма товар, витрачали тут на каву та на тістечка у сто разів більше, ніж заощадили на купівлі; вимахуючи ложечками, мов шпагами, вони обурено розмовляли про якогось ротмістра, що, «перебуваючи на службі — на службі!» — послав рукою поцілунок певній кокотці, яка стояла на балконі й від якої — це напевне відомо — він вийшов аж о пів на п'яту, скориставшись службовим ходом. Ротмістр і службовим ходом! Ганьба!

Я дивився на них усіх, дослухався до їхніх розмов, до розмов своїх статистів, і малював ряди стільців, ряди столиків і танок офіціантів, а за двадцять хвилин до одинадцятої попросив рахунок: він був менший, ніж я сподівався. Я вирішив показати себе «щедрим, але не марнотратним», я десь вичитав цю формулу, і вона здалася мені доброю. Я був стомлений, коли, попрощавшись з офіціантами й служниками і винагородивши того з них, чиї уста творили міф про мене, п'ятдесятьма пфенігами додаткових чайових, вийшов з кав'ярні. Вони провели мене уважним поглядом, але так і не здогадалися, що солістом у їхньому танку був я. Рівно тримаючись, я пружним кроком пройшов повз них, показуючи їм те, що вони й мали побачити: митця в чорному крислатому капелюсі, невисокого, тендітного, на вигляд не більше як двадцятип'ятирічного, що чимось невловимим нагадував селюка, а проте тримався дуже впевнено. Ще десять пфенігів хлопцеві, який відчинив мені двері.

Сюди, до будинку номер сім на Модестгасе, усього півтори хвилини ходи. Ремісничі учні, підводи, черниці — вуличне життя. Чи справді в брамі будинку номер сім тхнуло друкарською фарбою? Важелі друкарських машин рухалися вперед і назад, уперед і назад, наче поршні в машинному відділенні пароплава, друкуючи на білому папері щось повчальне. Портьє скинув кашкета.

— Пан архітектор? Речі вже нагорі.

Я тицьнув в його червонясті руки чайові.

— Завжди до ваших послуг, пане лейтенанте.— Він посміхнувся.— Сюди вже приходило двоє добродіїв, хочуть прийняти вас у тутешній клуб офіцерів запасу.

Знов я побачив майбутнє чіткіше, ніж теперішнє, яке, тільки-но наставши, зразу ж тонуло в темному небутті. Я побачив заяложеного портьє, оточеного газетярами, побачив набрані великими літерами заголовки: «Молодий архітектор перемагає на конкурсі корифеїв». Побачив, як портьє послужливо дає газетярам відомості про мене: «Він? Панове, він не визнає нічого, крім роботи. Вранці о восьмій годині йде на тиху службу до собору Святого Северина, потім до пів на одинадцяту снідає в кав'ярні „Кронер“, від половини одинадцятої до п'ятої сидить у себе нагорі, в майстерні, і його ніхто не бачить, бо він нікого не приймає, там і обідає — так, смійтеся, як хочете,— їсть горохову юшку, яку сам собі варить. Горох, сало і навіть цибулю йому посилає стара мати. Від п'ятої до шостої він гуляє по місту, з пів на сьому до пів на восьму грає в більярд у готелі „Принц Генріх“, а ще відвідує клуб офіцерів запасу. Дівчата? Ніяких дівчат, я про це знав би. У п'ятницю ввечері, панове, з восьмої до десятої, в нього репетиція в хорі „Німецькі голоси“». І офіціанти в кав'ярні гребли чайові за відомості про мене. «Сир із перцем? Дуже цікаво! Навіть під час сніданку малює, як одержимий?»