Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Вона взяла свою сумочку, витрусила на ковдру все, що в ній було: зубну щітку, мильницю, губну помаду. З усього цього ми видобули ще чотири марки — рештки тих грошей, які я дав їй, коли ми гуляли.

— Ого,— сказав я,— з цими грішми ми ще можемо піти поснідати.

— Я знаю одну симпатичну закусочну, де можна поснідати,— сказала вона.— Одразу за тунелем; коли йти звідси, то ліворуч.

Я подивився на неї.

— Там гарно, дуже мила дівчина і старий чоловік. Ще й кава смачна. То в них я заборгувала.

— І там був недоумкуватий хлопчик? — спитав я.

Вийнявши з рота сигарету, вона подивилась на мене:

— Ти туди часто ходиш?

— Ні, сьогодні вранці я був там уперше. Підемо туди завтра?

— Підемо,— сказала вона і знову повернулася на другий бік, до вікна, спиною до мене. Я хотів подати їй тарілку й пиво, але вона сказала: — Постав там, я поїм пізніше.

Я сидів біля неї, хоч вона відвернулась від мене, і посьорбував пиво. На вокзалі було тихо. За вокзалом над багатоповерховим будинком я побачив неонові обриси великої коньячної пляшки; вона завжди висить там на небі, і в її товстому череві видно силует чоловіка, який щось п'є. А по фронтону багатоповерхового будинку пробігають рядки реклами, які весь час змінюються: вогненні літери вискакують і вискакують з порожнечі. Я повільно читав: НЕ МУЧ СЕБЕ — вилетіло з темряви. Потім кілька секунд не було нічого, і мене охопило дивне почуття чекання. В ПОХМІЛЛІ НЕ СИДИ — з'явилося знову й зникло в порожнечі, і знову кілька секунд не було нічого, а потім раптом засвітилися всі літери: ПИЙ ДОЛОРІН — і три, чотири рази підряд у порожнечі спалахували червоні слова: ПИЙ ДОЛОРІН. Слідом випливло: ПО ДОЛОРІН ПІДИ, а потім з'явились отруйно-жовті літери: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

— Фреде,— сказала раптом Кете,— мені здається, якщо ми говоритимем про те, що тебе цікавить, у нас нічого не вийде. Тому я не хочу про це говорити. Ти сам маєш вирішити, що тобі робити, та навіть якщо я вагітна, я не хочу, щоб ти, вернувшись додому, знову бурчав і бив дітей, знаючи, що вони ні в чому не винуваті. Цього я не хочу. А незабаром ми почнемо кричати одне на одного. Цього я теж не хочу. Але й приходити до тебе я більше не можу.

Вона все ще лежала, повернувшись до мене спиною, і ми обоє втупилися у світляний напис на фронтоні багатоповерхового будинку, який змінювався тепер усе частіше й усе несподіваніше; всіма кольорами виписувався в нічній темряві заклик: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

— Ти чуєш?

— Так,— сказав я,— чую. Чому ти не можеш більше приходити до мене?

— Тому що я не повія. Я нічого не маю проти повій Фреде, але я не повія. Мені неприємно приходити до тебе й бути з тобою то в парадному зруйнованого будинку, то в полі, а потім вертатися додому. В мене завжди буває таке відчуття, наче ти забувся тицьнути мені в руку п'ять чи десять марок перед тим, як я сяду в трамвай. Не знаю вже, скільки таким жінкам дають за це.

— Думаю, вони їм дають набагато менше.— Я допив пиво і, повернувшись до стіни, подивився на зеленуваті шпалери з візерунком у формі серця.— Отже, ми розлучаємося.

— Еге ж,— сказала вона,— гадаю, так буде краще. Не в моїй натурі тебе силувати, Фреде, ти ж мене знаєш, але гадаю, що буде краще, коли ми розлучимося. Діти нічого більше не розуміють — правда, вони мені вірять, коли я кажу, що ти хворий, але під хворобою вони розуміють щось зовсім інше. Крім того, на них впливає все оте базікання в будинку. Діти дорослішають, Фреде. Буває так багато непорозумінь. Дехто навіть думає, що ти зв'язався з іншою жінкою. А в тебе ж нема нікого, Фреде?

Ми все ще лежали, повернувшись спинами одне до одного, і ця розмова звучала так, наче ми зверталися до когось третього.

— Ні,— сказав я,— ніякої іншої жінки в мене немає, і ти це знаєш.