Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Еге ж,— сказав я,— їх було чимало. Були жінки, котрі зворушували моє серце. Цей вислів, до речі, мені не подобається, але кращого я не знаю. Ніжно зворушували — ось як сказав би я. Одного разу в Берліні я побачив жінку, яка зворушила моє серце. Я стояв у поїзді біля вікна, і раптом з другого боку платформи підійшов якийсь поїзд; одне з вікон опинилося навпроти мого, скло там зовсім спітніло, його опустили — і я побачив обличчя жінки, яка одразу зворушила моє серце. Вона була дуже смуглява й висока, і я всміхнувся їй. Та ось мій поїзд рушив, я висунувся з вікна й махав їй доти, поки було її видно. Я ніколи більше не зустрічав тієї жінки, та й не хотів би зустріти.

— Але ж вона зворушила твоє серце. Розкажи мені про всі випадки, коли жінки тебе зворушували, Фреде. І вона тобі також махала рукою, ота жінка, що зворушила твоє серце?

— Так,— сказав я,— вона так само махала мені рукою. Треба подумати, тоді я напевне пригадаю й інших. Я добре запам'ятовую обличчя.

— Ну що ж,— сказала вона,— подумай, Фреде.

— Мене часто зворушують діти,— сказав я,— і, до речі, старі чоловіки, й старі жінки теж.

— А я тільки перевернула твоє серце?

— І зворушила теж,— відповів я.— Ой кохана, не примушуй мене стільки разів вимовляти ці слова. Думаючи про тебе, я часто бачу в думці, як ти спускаєшся сходами й ідеш сама-самісінька по місту, як робиш покупки й годуєш маленького. Тоді й виникає таке почуття.

— Але ж та дівчина з закусочної зовсім близько.

— Може, коли я зустріну її знову, все буде інакше.

— Може,— сказала вона.— Хочеш іще пива?

— Хочу,— відповів я. Вона подала мені кухоль, і я випив до дна. Потім я встав, увімкнув світло, зібрав порожні кухлі й тарілки і поніс їх униз. Біля прилавка стояло двоє юнаків; коли я ставив порожні кухлі й тарілки на прилавок, вони усміхнулися мені. Тепер за прилавком знову була господиня з білим гладеньким, зовсім без пор, обличчям. Вона кивнула мені, і я одразу пішов знову нагору. Коли я ввійшов до кімнати, Кете подивилася на мене й усміхнулась.

Я вимкнув світло, роздягнувся в темряві й ліг у ліжко.

— Ще тільки десята,— сказав я.

— От і чудово,— промовила вона,— ми можемо спати майже дев'ять годин.

— А скільки пробуде з дітьми отой юнак?

— Десь до восьмої.

— Ми ж хотіли іще разом поснідати,— сказав я.

— Нас розбудять?

— Ні, я сам прокинуся.

— Я втомилась, Фреде,— сказала вона,— але розкажи мені ще що-небудь. Може, згадаєш іще якісь історії, коли твоє серце зворушувалось?