Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Про таке ніколи не можна знати напевне,— сказала вона,— інколи я сумнівалася, бо не знала, де ти живеш.

— У мене нікого немає,— відповів я,— я ще ніколи тебе не обманював, ти ж знаєш.

Вона, здавалося, задумалась.

— Так,— промовила вона,— думаю, ти мене ще ніколи не обманював. Принаймні я такого не пам'ятаю.

— От бачиш.— Я відпив ковток пива з її кухля, який стояв на стільці поруч мене.

— Власне кажучи, тобі зовсім непогано,— провадила вона далі,— ти п'єш, розгулюєш, коли хочеш, по кладовищах, і як тільки ти подзвониш, я одразу ж приходжу, коли тобі цього заманеться, а ввечері ти спиш собі в отого дослідника Дайте.

— Я не так уже й часто ночую в Блока. Здебільшого я знаходжу притулок деінде, а цей будинок я терпіти не можу. Він занадто великий, порожній і гарний, і все в ньому таке вишукане. Я не люблю цих вишукано вмебльованих будинків.

Я повернувся на другий бік і подивився поверх її спини на світляний напис угорі, на фронтоні багатоповерхового будинку, але там усе ще були ті самі слова: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

Цей заклик світився цілу ніч, раз у раз спалахував усіма кольорами спектру. Ми довго лежали й мовчки курили. Потім я встав з ліжка і зсунув фіранки, але напис було видно й крізь тонку тканину.

Кете дуже здивувала мене. Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так. Я поклав руку їй на плече й нічого не сказав. Лежачи до мене спиною, вона відкрила сумочку, і я почув, як клацнула її запальничка, а потім побачив, як там, де вона лежить, піднімається до стелі дим.

— Погасити світло? — спитав я.

— Ага, так буде краще.

Я встав, вимкнув світло і знов ліг поруч неї. Вона повернулась на спину, і я злякався, коли, шукаючи рукою її плече, раптом доторкнувся до обличчя Кете,— воно було мокре від сліз. Я не міг промовити ні слова, забрав свою руку з плеча, знайшов під ковдрою її маленьку сильну руку й міцно стиснув. Я був радий, що вона не висмикнула її з моєї.

— Хай йому чорт,— сказала вона в темряві,— кожний чоловік, коли він одружується, повинен знати, що робить.

— Я зроблю все,— сказав я,— справді все, щоб ми одержали квартиру.

— Перестань, бога ради,— сказала вона, і це прозвучало так, наче вона сміялася,— йдеться зовсім не про квартиру. Невже ти й справді думаєш, що йдеться про це?

Я підвівся, щоб заглянути їй в обличчя.

Руку її я відпустив і побачив бліде обличчя, побачив вузьку білу смужку проділу, яка так часто давала мені забуття, а коли на фронтоні багатоповерхового будинку спалахнув напис, я виразно побачив її обличчя, залите зеленим світлом: вона справді всміхалась. Я знову ліг на бік, і тепер вона сама знайшла мою руку й міцно потиснула її.

— Ти й справді думаєш, що йдеться не про це?

— Ні,— сказала вона дуже категорично,— ні, ні. Будь же чесним, Фреде. Якби я раптом прийшла до тебе і сказала, що в мене є квартира, ти б злякався чи зрадів?