Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Надьварад, Надьварад! — кілька разів проказала вона з притиском і знов затицяла кулаком перед себе. Похитала головою й засміялась, завзято жуючи й квапливо запиваючи вином.— Ох,— зітхнула вона,— Надьварад рус,— знов тицьнула кулаком, знов і знов, розмашисто: «Рус, рус!» — показала на південний схід і забуркотіла: «Бр-р-р, бр-р-р»,— удаючи ревіння танкових моторів.

Шнайдер раптом кивнув, і вона голосно засміялась, але враз урвала сміх і споважніла. Шнайдер зрозумів, що Надьварад — то, певно, назва міста, і жест її кулака став зовсім недвозначим. Він позирнув на людей, що розвантажували машину. Шміц стояв біля кабіни й щось підписував. Шнайдер гукнув йому:

— Докторе Шміц, як матимете час, зайдіть на хвилинку!

Шміц кивнув.

Дівчина кінчила їсти. Вона старанно загорнула хліб, рештки цибулі й закоркувала пляшку.

— Напоїти вам коня? — спитав Шнайдер.

Вона глянула на нього запитливо.

— Води,— пояснив він.— Для коня.— Він трохи нахилився й спробував показати, як п'є кінь.

— О,— гукнула вона,— так, так! — Погляд її був дивний, якийсь цікавий, зацікавлено-ніжний.

Машина на подвір'ї рушила, і Шміц підійшов до них.

Вони провели поглядом машину; за ворітьми стояла ще одна колона, що чекала, поки звільниться проїзд.

— Що сталося? — запитав Шміц.

— Вона каже, що фронт прорвано під якимсь містом, на «Надь» починається.

Шміц кивнув:

— Гросвардейн, я знаю.

— Ви знаєте?

— Я чув увечері по радіо.

— Це далеко звідси?

Шміц замислено дивився на машини, що довгою колоною в'їздили в подвір'я.

— Далеко?— зітхнув він.— Що значить «далеко» в цій війні... Кілометрів зо сто. Може, заплатити дівчині сигаретами — оце зараз?