Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Прикро було, що обидва лікарі мовчать: певне, якось переморгувались, а потім чужий лікар раптом зареготав. Брессен не розчув ні слова. Тоді зареготали обидва. Він зрадів, коли ввійшли обидва солдати з третім — у третього рука була на перев'язі.

— Файнгальс,— сказав йому палатний лікар,— віднесіть до машини портфель. Великий клунок відішлемо потім! — гукнув він до солдатів, що взялися за ноші.

— Ви серйозно? — спитав чужий лікар.

— Цілком серйозно.

Брессен відчув, що його піднімають і виносять; образ діви Марії поплив у лівий бік, стіна наблизилась, тоді — віконна рама в коридорі, його знов обернули — він глянув уздовж довгого коридора, знов обернули, й він заплющив очі: сонце надворі сліпило. Він зрадів, коли за ним зачинилися двері санітарної машини.

III

В німецькій армії було безліч фельдфебелів — зірочками з їхніх погонів можна було б прикрасити склепіння якогось безглуздого пекла,— і хтозна-скільки фельдфебелів на прізвище Шнайдер, а серед цих останніх чимало й таких, що звались Алоїзами, але тільки один із цих фельдфебелів, що звались Алоїзами Шнайдерами, сидів у ті дні в одному угорському населеному пункті під назвою Сокаргей; то було невеличке містечко — напівсело, напівкурорт. Стояло літо.

Шнайдер сидів у невеличкій кімнатці з жовтими шпалерами, на дверях — рожева картонна табличка з написом чорною тушшю: «Виписка. Фельдфебель Шнайдер». Письмовий стіл стояв так, що Шнайдер сидів спиною до вікна, а коли не було чого робити, то вставав, повертався й дивився на вузьку, курну дорогу, що ліворуч вела до села, а праворуч, поміж кукурудзяним полем та абрикосовою посадкою, в «пусту» — угорський степ. Здебільшого Шнайдерові не було чого робити. В госпіталі лежали самі тяжкопоранені, решту, хоч трохи транспортабельних, вивезли, а ходячих виписали, видали амуніцію й відвезли на фронтовий розподільний пункт. Шнайдер міг цілі години дивитись у вікно: надворі було душно й парко, а найкращі ліки проти такого клімату — жовтувата абрикосова горілка з зельтерською водою. Горілка була досить міцна, дешева, чиста, смачна, і так гарно було сидіти коло вікна, дивитись на небо чи на дорогу й п'яніти. Сп'яніння приходило дуже повільно, Шнайдерові доводилось запекло боротися за нього, йому ще зранку потрібно було чималої дози горілки, щоб досягти стану, коли хміль заливав отупіння. У Шнайдера була своя система: в перший келишок він наливав горілки лиш на денце, в другий — більше, в третій — половину на половину, четвертий випивав без води, п'ятий знову половину на половину, шостий — як другий, а сьомий — як перший. Він випивав тільки сім келишків. До пів на одинадцяту закінчував цю процедуру і опинявся в стані, який називав лютою тверезістю, його сповнював холодний вогонь, і він був здатний витерпіти отупіння цілого дня. Близько одинадцятої години звичайно приходили перші виписані, здебільшого о чверть на дванадцяту, і він мав ще майже годину, щоб дивитись на дорогу, де зрідка з'являлась підвода, запряжена худими кіньми, і, збиваючи куряву, гуркотіла в село, або ловити мух, провадити вигадливі діалоги з уявним начальством — іронічні й стислі,— або ж розкладати на столі папери та печатки.

Десь близько тієї години — о пів на одинадцяту — доктор Шміц стояв у палаті, де лежали двоє поранених, яких він оперував уранці: ліворуч двадцятиоднорічний лейтенант Молль, схожий на стару бабу. Його загострене обличчя під дією наркозу неначе вишкірялось, рої мух пообліплювали бинти у нього на руках і сонно сиділи на закривавленій марлі, якою була сповита його голова. Шміц почав зганяти їх — марна річ, він похитав головою й натяг на голову сплячому біле простирадло. Почав надягати свіжий білий халат для обходу, повільно застебнув гудзики й глянув на другого пораненого, капітана Бауера, що наче прокидався вже від наркозу, бо щось глухо муркотів, не розплющуючи очей, і силкувався повернутись, хоча був прив'язаний до ліжка. Прив'язана була ременями до бильця ліжка й голова — тільки губи ворушились та інколи сіпались повіки, ніби він хотів розплющити очі,— і знову він щось мурмотів. Шміц, заклавши руки в кишені халата, чекав — у палаті стояв присмерк, повітря було важке, ледь тхнуло гноєм, та й мух аж роїлося, навіть коли двері й вікна позачиняли: раніш у цих підвалах були стайні.

Уривчасте мурмотіння капітана ставало неначе зрозуміліше, він раз у раз розкривав рота і ніби вимовляв усе те саме слово, якого Шміц не міг зрозуміти,— дивна суміш «е», «о» й горлових звуків, що ніби заворожила лікаря. Потім капітан несподівано розплющив очі.

— Бауер! — гукнув Шміц, хоча й знав, що марно. Підійшов ближче й помахав руками перед очима в капітана, але той не реагував. Шміц підніс йому руку до самих очей, так близько, що відчув долонею капітанові брови; марно — капітан тільки через рівні проміжки часу повторював своє незрозуміле слово. Погляд його був звернений у себе, а що там — ніхто не знав. Раптом він вимовив своє слово дуже виразно, чітко, немов вивчене напам'ять.— тоді ще раз. Шміц нахилив вухо аж до губів капітанові. Капітан сказав:

— Бєлогорже.

Шміц напружено вслухався, він не знав такого слова й не розумів, що воно означає, але радий був його чути, воно звучало гарно, таємниче і гарно. Надворі було тихо — він чув, як дихає капітан, дивився йому в очі й чекав, аж дух затамувавши, що слово «Бєлогорже» пролунає знову. Шміц поглянув на годинник, почав стежити за секундною стрілкою — цей малесенький палець повз по циферблату дуже повільно — п'ятдесят секунд: «Бєлогорже». Наступні п'ятдесят секунд видались йому нескінченними. До подвір'я в'їздили машини. Хтось у коридорі щось гукнув, і Шміц подумав, що головний лікар переказав йому, щоб зробив обхід замість нього. Ось до подвір'я знову в'їхала машина.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Шміц іще почекав — двері розчинились, увійшов фельдфебель, Шміц нетерпляче махнув йому, щоб мовчав, а сам, дивлячись на секундну стрілку, зітхнув, коли вона стрибнула на тридцяту секунду.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

— Що там? — спитав Шміц фельдфебеля.

— Обхід — пора вже,— відповів фельдфебель.

— Іду,— сказав Шміц. Він обсмикнув рукав на годинник, саме коли стрілка показувала двадцять секунд, а капітанові губи щойно зімкнулися; втупив очі в рот капітана і підсмикнув рукав, коли губи зворухнулись.

— Бєлогорже.