Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Стрілка стояла точно на десяти секундах.

Шміц повільно вийшов.

Того дня нікого не виписували. Шнайдер почекав до чверті на дванадцяту, потім вийшов по сигарети. В коридорі зупинився біля вікна. На подвір'ї мили машину головного лікаря.

«Четвер»,— подумав Шнайдер. Машину головного мили щочетверга.

Будівлі стояли чотирикутником, відкритим ззаду, з боку залізниці. В північному крилі було хірургічне відділення, посередині — адміністрація й рентгенівські кабінети, в південному — кухня й помешкання для персоналу, а на самому кінці, в шестикімнатній квартирі, жив директор. Колись тут містилася сільськогосподарська школа. Позаду, в великому саду, що починався всередині прямокутника будівель, стояли душові, кілька стаєнь та дослідні ділянки — акуратно розбиті грядки з усілякими рослинами. Плодові дерева саду тяглись аж до залізниці, і часто там видно було директорову дружину, що їздила верхи з синком, шестирічним шибеником, який сидів на маленькому поні й раз у раз пронизливо скрикував. Жінка була молода й гарна, і щоразу, побавившись із сином у саду, вона приходила до адміністрації й скаржилася, що там біля гнойової ями лежить невибухлий снаряд — така небезпека! Щоразу їй обіцяли зробити щось, але нічого не робили.

Шнайдер стояв коло вікна й дивився на шофера головного лікаря. Той дуже старанно робив свою роботу; хоча він уже два роки їздив цією машиною й доглядав її, але, як належить, розгорнув на ящику схему змащування, одягнув тиковий комбінезон, а довкола порозставляв відра та бляшанки. Машина головного була низенька, сидіння обтягнені червоним. «Четвер,— думав Шнайдер,— знову четвер».

У календарі звичок четвер був днем, коли мили машину головного лікаря. Шнайдер привітався з білявою медсестрою, що квапливо йшла повз нього, ступив кілька кроків до дверей буфету, але вони були замкнені. На подвір'я в'їхали дві вантажні машини й стали віддалік від машини головного лікаря. Шнайдер зупинився й виглянув надвір; у ту мить до подвір'я в'їхала дівчина з городиною. Вона сама правила невеличким візком, сидячи на переверненому ящику, і обережно проїхала поміж машинами до кухні. Її звали Сарка, вона приїздила щосереди з котрогось із довколишніх сіл, привозила фрукти й городину. Щодня приходили люди, що приносили фрукти й городину, інтендант мав різних постачальників, але в середу приїздила тільки Сарка. Шнайдер знав це точно; в середу він часто кидав роботу о пів на дванадцяту, ставав коло вікна й чекав, коли в кінці алеї, що вела до станції, з'явиться хмарка куряви, чекав, коли вона наблизиться, в хмарі стане видна конячка, колеса візка й нарешті сама дівчина, з гарненьким довгастим личком та усмішкою на устах. Шнайдер припалив останню сигарету й сів на підвіконня. «Сьогодні побалакаю з нею»,— подумав він і водночас згадав, що думав так кожної середи: «Сьогодні побалакаю з нею»,— але ні разу ще не зважився. Але сьогодні неодмінно зважиться. У Сарці є щось таке, що він відчув тільки в тутешніх жінок, в оцих дівчат із пусти, які в фільмах завжди витанцьовують з таким дурним запалом. Сарка була стримана, так, стримана, і в ній ледь відчувалася ніжність. Вона була ніжна зі своїм конем, із фруктами та овочами в кошиках — абрикосами й помідорами, сливами й грушками, огірками й солодким перцем. Її розмальований візок прослизнув між брудними каністрами з мастилом та ящиками, зупинився біля кухні, і вона постукала батогом у вікно. О цій порі в будинку ще бувало тихо. Тривав обхід, поширюючи боязко-урочистий настрій, всі були напружені, в коридорах панувала якась невиразна тривога. Але сьогодні звідти долинав збуджений гамір, грюкали двері, лунали крики. Шнайдер чув усе те ніби краєчком свідомості, він курив свою останню сигарету й дивився, як Сарка торгується з кухарем-фельдфебелем. Звичайно вона мала справу з інтендантом, і той намагався вщипнути її за сідницю, але Працкі, фельдфебель-кухар, був худий, трохи нервовий, дуже тверезий чолов'яга, що дуже добре куховарив, а на жінок, як усі знали, не звертав уваги. Сарка щось із запалом говорила йому, махала руками, видно, вимагаючи грошей, але кухар тільки знизував плечима й кивав на головний будинок, саме туди, де сидів Шнайдер. Дівчина обернулась і глянула Шнайдерові майже в обличчя; він сплигнув з підвіконня й почув, що його гукають із коридора: «Шнайдер, Шнайдер!» Потім хвилинка тиші, і знову гукнули: «Фельдфебелю Шнайдер!» Шнайдер іще визирнув надвір: Сарка взяла коника за повід і повела до головного будинку. Лікарів шофер стояв у великій калюжі й згортав схему змащування. Шнайдер повільно йшов до канцелярії, він до дечого додумався, поки дійшов туди: що треба поговорити з дівчиною сьогодні, неодмінно, що по середах машину головного лікаря не миють і що Сарка не могла приїхати в четвер.

Назустріч йому йшов обхід. Люди в білих халатах виходили з великого залу, тепер майже порожнього; кілька медсестер, фельдшер, санітари — мовчазна процесія, а на чолі не головний лікар, а унтер-офіцер медичної служби доктор Шміц. Голос його чули рідко. Шміц був низенький, товстий, непримітний на вигляд, але його сірі очі були тверді, а часом він опускав на мить повіки, наче хотів щось сказати, але так і не казав. Коли Шнайдер підходив до канцелярії, білі халати вже розходились; побачивши, що Шміц простує до нього, Шнайдер відчинив йому двері й увійшов разом із ним.

Госпітальний каптенармус тримав біля вуха телефонну трубку. На його широкому обличчі видно було роздратування. Він саме сказав: «Ні, пане майоре»,— потім із трубки стало чутно голос головного, каптенармус зиркнув на Шнайдера і на лікаря, жестом запропонував лікареві сісти, всміхнувся, глянувши на Шнайдера, а тоді сказав: «Так точно, пане майоре»,— і поклав трубку.

— Що таке? — спитав Шміц.— То ми драпаємо?

Він розгорнув газету, що лежала перед ним, зразу ж згорнув її й глянув через плече Файнгальса, що сидів поряд. Тоді холодно подивився на каптенармуса. Він побачив, що Файнгальс креслить план містечка. На аркуші стояло: «Евакопункт Сокаргей».

— Так,— підтвердив каптенармус.— Наказано евакуюватись.— Він намагався лишатися спокійним, та коли глянув на Шнайдера, в його погляді було якесь гидке збудження. І руки в нього тремтіли. Він кинув погляд на пофарбовані в захисний колір ящики, що стояли попід стінами; піднявши чи опустивши дошку, їх можна було обернути в шафу чи стіл. Він так і не запросив Шнайдера сісти.

— Позичте сигарету, Файнгальс,— сказав Шнайдер.

Файнгальс підвівся, відкрив синю коробку й простяг НІ найде рові. Шміц теж узяв сигарету. Шнайдер зіперся на стіну й закурив.

— Я вже знаю,— порушивши тишу, промовив він.— Я виїздитиму останнім. Раніш, бувало, я їхав з першими.

Каптенармус почервонів. У сусідній кімнаті цокотіла друкарська машинка. Задзеленчав телефон, каптенармус узяв трубку, озвався й сказав: «Слухаюсь, пане майоре, зараз передам на підпис».— І поклав трубку.

— Файнгальс,— сказав він,— підіть спитайте, чи готовий наказ по частині.

Шміц і Шнайдер перезирнулись. Шміц глянув на стіл і знов розгорнув газету. «Процес проти державних зрадників»,— прочитав він і згорнув газету.

Файнгальс вернувся з сусідньої кімнати з писарем. Писар був блідий білявий унтер-офіцер з жовтими від курива пальцями.

— Оттен! — гукнув назустріч йому Шнайдер.— Ти ще відчиниш буфет?