Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Дівчина, певне, гадала, що він заступник інтенданта. Вона не сіла на стілець, хоч він запросив її, і коли він сам сів на ріжок столу, вона стала перед ним і, вимахуючи руками, щось заговорила; йому приємно було тільки дивитися на неї й не слухати, бо він однаково не зрозумів би її мови. Але він не перебивав її, бо хотів на неї дивитись, вона була трохи захуда, може, занадто юна, зовсім юна, куди мододша, ніж він гадав,— груди ще маленькі, але дрібне личко бездоганно гарне, і він, аж дух тамуючи, чекав тих хвильок, коли її довгі вії лягали на смагляві щоки. Кілька хвилин вона стояла так, стуливши на мить червоний і круглий, може, трохи тонкогубий ротик, а тоді знов починала говорити. Він придивився до неї ще пильніше й признався сам собі, що трохи розчарований,— і все ж вона була чарівна. Він раптом заперечливим жестом підняв руки і похитав головою. Вона зразу вмовкла, підозріливо втупилась у нього; він тихо сказав: «Мені хочеться тебе поцілувати, розумієш?» Він і сам уже не знав, чи справді хоче цього, і йому було прикро бачити, як вона червоніє, як її смаглява шкіра помалу загоряється вогнем, і він збагнув, що вона не зрозуміла його слів, але здогадалася, чого він хоче. Відсахнулась, коли він повільно ступив до неї, і по її боязких очах та худій шиї, на якій сильно пульсувала жилка, він побачив, що вона справді занадто юна. Він зупинився, похитав головою й тихо сказав:

— Пробач... Забудь... Розумієш?

Але погляд її став ще боязкіший, і він злякався, що вона закричить. Цього разу вона, здавалося, зрозуміла ще менше, і він, зітхнувши, підійшов до неї, взяв її за маленькі руки, а підносячи до губів, побачив, що вони брудні, пахнуть землею, шкірою, цибулею, поцілував їх легенько й присилував себе усміхнутись. Вона дивилась на нього ще збентеженіше. Він поплескав її по плечу й сказав:

— Ходім, одержиш свої гроші.

Лиш коли він пояснив ті слова жестом, вона ледь усміхнулась і вийшла за ним у коридор.

Там вони зустріли Шміца й Оттена.

— Куди ви? — спитав Шміц.

— До інтенданта,— відповів Шнайдер,— дівчина хоче одержати гроші.

— Інтенданта нема,— сказав Шміц.— Він поїхав ще вчора ввечері до Сольнока; звідти він вирушить із першою партією.— Шміц на мить опустив повіки, тоді глянув на Шнайдера і Оттена. Дівчина позирала то на одного, то на другого.

— Оттен,— сказав Шміц,— зберіть останню партію, мені потрібно кілька душ розвантажити машину, бо нам забули доставити продукти.— І виглянув на подвір'я: там стояла тільки одна машина.

— А дівчина? — спитав Шнайдер.

Шміц знизав плечима:

— Я не можу видати їй гроші.

— То хай приїде завтра вранці?

Шміц глянув на дівчину. Вона всміхнулась до нього.

— Ні,— сказав він,— краще сьогодні по обіді.

Коридором пробіг Оттен, гукаючи:

— Остання партія — виходь!

Шміц вийшов на подвір'я й став коло машини, а Шнайдер провів дівчину до візка. Він спробував розтлумачити їй, щоб прийшла по обіді, але вона тільки вперто хитала головою, і він зрозумів, що без грошей вона не поїде. Він стояв коло неї, дивився, як вона видирається на візок, перевертає ящик і дістає з нього рудий пакунок. Потім почепила коневі шаньку з вівсом, а з пакунка вийняла скибку хліба, велику котлету й жмутик зеленої цибулі. А в товстій зеленій пляшці було вино. Дівчина всміхнулась до Шнайдера і раптом, жуючи, сказала: «Надьварад»,— і тицьнула кілька разів кулаком перед себе, напустивши на обличчя стривожений вираз. Шнайдер подумав, що вона показує, як хтось програв бій у бокс, або, може, натякає, що відчуває себе обдуреною. Він не знав, що таке «Надьварад». Угорська мова дуже важка, в ній нема навіть слова «тютюн».

Дівчина похитала головою.