Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Ну, я вже піду,— раптом сказав Файнгальс.— Мені треба йти, я хочу додому...

— Ідіть,— відказав Фінк,— ідіть спокійно, ніякої небезпеки нема.

Файнгальс подав йому руку.

— Щиро дякую,— сказав він і глянув йому в очі.— Щиро дякую. Сподіваюся, що зможу знов відвідати вас.— Він подав руку й хлопчикові, і той глянув на нього своїми темними вузькими очима задумливо й трохи недовірливо.

— Візьміть сапу,— сказав Фінк.— Так краще.

— Дякую,— відказав Файнгальс і взяв у Фінка сапу.

Якийсь час йому здавалось, наче він спускається просто до труни, яку робив у дворі столяр, прямовисно спускається до неї; він бачив, що ясний жовтий ящик більшає й виразнішає, ніби в біноклі; потім Файнгальс повернув праворуч, минув село, а внизу опинився в потоці школярів, що саме вийшли зі школи, йшов серед них аж до міської брами і лишився сам аж тоді, коли спокійно дійшов до шляхопроводу під дорогою. Він не хотів іти пригинці каналом — довго і нудно. І через непрохідний болотистий Керпель — так само, а крім того, чи не вийде вкрай підозріло, коли він спочатку поверне праворуч, а потім знов ліворуч, до села? І він пішов навпростець, через луки й сади, і зовсім заспокоївся, коли побачив за сто метрів перед собою чоловіка з сапою.

Американці поставили біля тунелю тільки двох вартових. Обидва поскидали каски, курили й знуджено дивились на квітучі сади між Гайдесгаймом і Вайдесгаймом; вони не звернули уваги на Файнгальса, бо стояли тут уже три тижні, і з них два тижні по Гайдесгайму ніхто не стріляв. Файнгальс спокійно проминув їх, кивнув їм головою, і вони байдуже кивнули у відповідь.

Йому треба було йти ще десять хвилин — навпростець через садки, потім ліворуч між садибами Гойзерів і Гопенратів, тоді трохи головною вулицею, і він — удома. Може, дорогою він зустріне когось знайомого... але не зустрівся ніхто, було зовсім тихо, тільки десь далеко гули автомашини. Про стрілянину о цій порі, видно, ніхто не думав. Навіть регулярні вибухи снарядів, що видавались йому якимись остережними сигналами, тепер не лунали.

Не без гіркоти думав він про І лону. Йому чомусь здавалося, ніби вона втекла від нього; вона вмерла, а вмерти — це ж, мабуть, найпростіше. Їй слід би тепер бути коло нього, і йому здавалось, ніби вона могла б бути коло нього. Але вона неначе знала, що краще не доживати до старості й не будувати свого життя на коханні, бо воно може тривати тільки хвилини, тоді як існує інша, вічна любов. Вона, певне, багато знала, більше, ніж він, і він відчув себе одуреним, бо він скоро буде вдома, житиме там, читатиме, по змозі менше працюватиме, а молитиметься для того, щоб утішити бога, а не для того, щоб просити в нього чогось такого, чого він не може дати, коли любить тебе: грошей, або успіху, або ще чогось такого, що допомагає якось пройти життєвий шлях,— адже більшість людей якось спромагаються його пройти, мусить спромогтися й він, бо він не будуватиме таких будинків, що їх не може збудувати більш ніхто,— адже кожен посередній архітектор може їх збудувати...

Він усміхнувся, проходячи повз садок Гопенратів — вони так і не оббризкували дерев отим білим розчином, про який батько казав, ніби він конче потрібен Батько щоразу сварився через це зі старим Гопенратом, але той і далі не хотів оббризкувати своїх дерев. До дому було вже зовсім недалеко — лишалося пройти вузеньким завулочком, між садибами Гойзерів і Гопенратів, а потім — трохи вниз головною вулицею. Гойзери оббризкали білим свій садок. Він усміхнувся. Тоді виразно почув постріл з гармати і зразу кинувся на землю; спробував знов усміхнутись, та все ж злякався коли снаряд влучив у Гопенратів садок і вибухнув у кроні одного з дерев. Рясний тихий дощ із білих пелюсток посипався на траву. Другий снаряд, видно, впав далі, ближче до Боймерового будинку, майже навпроти будинку Файнгальсового батька, третій і четвертий — лівіше; калібр, певно, був середній Коли там-таки вибухнув п'ятий і все наче затихло, Файнгальс повільно підвівся. Хвилинку він прислухався, але не почув більше пострілів і швидко рушив далі. В усьому селищі валували собаки, чути було, як у Гойзеровому хліві шалено лопочуть крильми кури та качки; в багатьох садибах ревли корови, і він подумав: «От безглуздя! Таке безглуздя!» Але вони, може, стріляли по американській машині — він не чув, як вона поїхала; та коли звернув на головну вулицю, то побачив, що машини вже нема і вся вулиця безлюдна. Тільки глухе ревіння корів та собачий гавкіт супроводили його і ті кілька кроків, які йому ще лишалося пройти.

Білий прапор на батьківському будинку був єдиний на всій вулиці, і Файнгальс тепер побачив, що він дуже великий,— мабуть, одна з величезних материних скатерок, що їх мати діставала з комода на свята. Файнгальс знов усміхнувся, але раптом кинувся додолу і ту ж мить зрозумів, що запізно. «Безглуздя,— промайнуло у нього в голові,— чистісіньке безглуздя!» Шостий снаряд ударив у фронтон батькового будинку — посипалася цегла, розкришений тиньк укрив вулицю, і Файнгальс почув, як у підвалі закричала його мати. Він швидко поповз до будинку, почув сьомий постріл і закричав, коли снаряд іще й не долетів; кілька секунд кричав дуже голосно, раптом збагнувши, що вмирати — це не найпростіше в житті, кричав голосно, поки снаряд влучив у нього і він, уже мертвий, докотився до порога батьківського дому. Держак прапора перебило, і біле полотнище накрило його.