Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Шнайдер глянув на Шміца й відчув, що червоніє.

— Ще хвилину,— сказав він,— я хочу, щоб вона ще трохи побула тут.

— Про мене,— погодився Шміц. І повільно пішов до південного крила.

Коли він увійшов до палати з двома пораненими, капітан саме тихо й глухо промовив: «Бєлогорже». Шміц знав, що не варто дивитись на годинник: цей ритм, у якому капітан повторював це слово, був точніший за годинник, і, сидячи на краю ліжка з історією хвороби в руці, майже заколисаний цим безнастанним повторенням одного слова, він силкувався збагнути, як може виникнути такий ритм,— яка механіка в цьому розбатованому й зшитому докупи черепі, який механізм запускає оцю монотонну літанію? І що відбувається в ті п'ятдесят секунд, коли капітан нічого не каже, тільки дихає? Шміц не знав про нього майже нічого: народився в березні 1895 року у Вупперталі, звання — капітан, рід військ — піхота, цивільний фах — комерсант, релігія — лютеранська, місце проживання, військова частина, колишні поранення, хвороби, нинішнє поранення. Та в житті цього чоловіка й не було нічого більш-менш гідного уваги: в школі його мали не за доброго, а за досить посереднього учня, проте на другий рік він лишався тільки раз, а в атестаті зрілості мав з географії, англійської мови та фізкультури навіть «добре». Він не любив війни; 1915 року став лейтенантом, зовсім не прагнучи того. Він любив випити, але знав міру, а згодом, коли одружився, ні разу не наважився зрадити дружину, хоч би якою легкою й спокусливою здавалась нагода. Просто не міг присилувати себе.

Шміц знав, що все записане в історії хвороби мало варте, поки він не знає, чому капітан повторює «Бєлогорже» і що воно для нього означає; і знав, що ніколи того не довідається, і все ж сидів би тут довіку, чекаючи на те слово.

Надворі було дуже тихо, і він напружено, занепокоєно дослухався до цієї тиші, в яку час від часу падало оте слово. Але тиша була дужча, вона пригнічувала його, Шміц поволі, майже через силу підвівся і вийшов.

Коли Шміц пішов, дівчина глянула на Шнайдера й, здавалося, збентежилась. Вона квапливо показала на мигах, ніби п'є.

— А, води,— сказав Шнайдер. І пішов у будинок по воду. У воротях довелось відскочити: елегантний червоний автомобіль тихо, але швидше, ніж дозволено, проїхав повз нього і, керований вмілою рукою, обминув санітарні карети й підкотив до будинку, туди, де була квартира директора.

Коли Шнайдер повернувся з відром, йому знов довелося відскочити вбік. На подвір'ї пролунав гучний сигнал і колона рушила. У першій машині сидів каптенармус, решта повільно їхали за нею. Каптенармус не дивився на Шнайдера. Той пропустив довгу вервечку машин і ввійшов на подвір'я; там було гнітюче порожньо й тихо. Він поставив відро перед конем і глянув на дівчину; та показала на Шміца, що виходив з південного крила. Шміц пройшов повз них до воріт, й вони неквапно рушили за ним. Там усі троє зупинились і провели очима колону, що рухалася до станції.

— Ті двоє, що прийшли з інфекційного, справді принесли з собою зброю,— тихо сказав Шміц.

— Ох! — гукнув Шнайдер.— Я й забув.

Шміц похитав головою.

— Нам вона не буде потрібна, навпаки. Ходімо, вже пора.— І зупинився біля дівчини: — Мабуть, віддамо їй сигарети, га?.. Хтозна...

Шнайдер кивнув.

— А нам не залишили жодної машини? Як же ми поїдемо?

— Одна вернеться,— сказав Шміц,— головний мені пообіцяв.

Обидва перезирнулися.

— Он біженці,— сказав Шміц і показав у бік села, звідки наближався втомлений обоз. Люди ішли повільно, не дивлячись на них. Вони були зморені, сумні й не дивилися на військових та дівчину.

— Вони здалеку,— сказав Шміц,— бачте, як потомилися коні. Це безглуздя — втікати; з такою швидкістю від війни не втечеш.

Позаду гучно засигналили, пронизливо, нервово, нахабно. Вони повільно розійшлися, і Шнайдер вернувся до дівчини. Виїхала директорова машина; їй довелося зупинитись, бо вона трохи не врізалась в один з біженських возів. Добре видно було тих, хто сидів у машині,— наче в кіно, коли сидиш у першому ряду і екран аж неприємно близько. Спереду за кермом сидів директор, його гострий, трохи безвільний профіль був непорушний; поперед нього на сидінні громадились валізи й ковдри, міцно поприв'язувані мотузками, щоб не попадали в дорозі. Позад нього сиділа дружина, її гарний профіль був так само непорушний; вони обоє наче вирішили не дивитись ні праворуч, ні ліворуч. На колінах у неї лежало немовля, а шестирічного хлопчика вона посадила поруч себе. Тільки хлопчина виглядав із машини, притиснувши жваве личко до шибки, і всміхався солдатам. Десь хвилин за дві машина змогла рушити — коні в обозі були потомлені, й десь попереду сталася затримка. Видно було, що директор за кермом нервується; він спітнів, очі в нього блискали, а жінка щось шепотіла йому ззаду. Стояла майже цілковита тиша, чути було тільки стомлені вигуки людей в обозі та плач дитини, але раптом на подвір'ї ззаду залунав крик, хрипке ревіння, і обидва озирнулись; у ту ж мить по машині вдарила каменюка. Вона влучила тільки в прив'язаний спакований намет, а друга прогнула каструлю, причеплену зверху, наче люди в машині їхали на пікнік. Чоловік, що, репетуючи, біг до машини, був двірник, який жив у двох кімнатах біля душової позад будинку. Він підбіг уже зовсім близько й зупинився у воротях, але не мав каменюки в руці, отож, вилаявшись, нахилився, але в цю хвилину обоз рушив з місця й машина, гордовито сигналячи, теж рушила. В повітрі просвистів квітковий вазон, але впав на те місце, де тільки що стояла машина,— на чисту бруківку з невеликих синюватих каменів. Вазон розбився, черепки на диво симетричним віночком попадали навколо купки землі, що якусь мить зберігала форму вазона, а потім раптом розсипалась, оголивши коріння герані, а її простенькі червоні квітки стирчали посередині.