Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Скиньте трохи хліба й смальцю. І сигарет.

Двері палати відчинилися. Файнгальс зазирнув туди й вигукнув:

— Господи! Наш капітан.

— Ви його знаєте? — спитав Шміц.

— Так,— відповів Файнгальс.— Я півдня пробув у його батальйоні.

— Де?

— Не знаю, як називалось те містечко.

— Ну, їдьте вже! — гукнув Шміц.— Не робіть дурниць.

— До побачення,— відказав Файнгальс і вийшов.

— Чому ви залишилися?— спитав Шміц, але, видно, не чекав відповіді, і Шнайдер не відповів. Обидва прислухались, як від'їжджає машина, гудіння мотора стало трохи глухішим, коли вона виїхала за ворота, а потім рушила дорогою до станції — з-поза станції ще було чути її, але помалу звук зовсім затих.

Гудіння танкових моторів теж затихло. Почулися постріли.

— Важкі зенітки,— сказав Шміц,— треба сходити на залізничний насип.

— Я піду,— відповів Шнайдер. У палаті капітан промовив: «Бєлогорже». Промовив майже без наголосу, але ніби з радістю. Він був смаглявий, з густою чорною бородою, голова в нього була туго забинтована. Шнайдер глянув на Шміца.

— Марне діло,— сказав той.— Коли й видужає, все витримає, то й тоді...— І знизав плечима.

— Бєлогорже,— промовив капітан. Потім заплакав. Він плакав зовсім нечутно, і вираз обличчя нітрохи не змінився, але й крізь сльози іще раз промовив: — Бєлогорже.

— Його віддадуть до трибуналу,— сказав Шміц.— Він упав з мотоцикла, не мавши на собі каски. Він був капітаном.

— Піду подивлюся з насипу,— мовив Шнайдер,— може, звідти щось побачу. Коли ще йтимуть війська, пристану до них... отже...

Шміц кивнув.

— Бєлогорже,— сказав капітан.

Коли Шнайдер вийшов на подвір'я, він побачив, що двірник у директоровій квартирі вивісив прапор — жалюгідну червону ганчірку, на якій були нашиті незграбно вирізані жовтий серп і білий молот. Він почув, що й на південному сході гудіння стало знову чутніше. Стрілянини не було. Він повільно пройшов повз грядки й зупинився тільки біля гнойової ями. Коло ями лежав невибухлий снаряд. Він лежав там уже давно. Кілька місяців тому есесівські частини із залізничного насипу обстрілювали угорських повстанців, що засіли в школі. Бій, певне, був недовгий — на фасаді будинку вже майже не залишилося слідів обстрілу. Тільки лежав ледь помітний снаряд — іржавий, з лікоть завдовжки, плавно загострений шматок заліза. Він був схожий на оцупок трухлого дерева. Між високою травою його майже не було видно, але директорова дружина багато разів скаржилася, щоб його прибрати, про це не раз подавали рапорти, але відповіді так і не надійшло.