Розділ «Мeґан»

П’ятниця, 8 лютого 2013 року

Я блукаю лісом. Гуляю з першими променями сонця, зараз тільки-но настає світанок, навколо могильна тиша за винятком стрекотіння сорок час від часу на гілках дерев над моєю головою. Я відчуваю, як вони спостерігають за мною своїми оченятками-намистинками, і рахую. Звістки від сорок. Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини, чотири — задля хлопчика, п’ять — задля срібла, шість — задля золота, сім — задля таємниці, яку нікому не можна розповідати.

У мене є кілька таких таємниць.

Скотта вдома немає, він десь на курсах у Сассексі. Поїхав учора вранці й повернеться лише сьогодні пізно ввечері. Сама собі хазяйка.

Перш ніж Скотт поїхав, я попередила, що піду в кіно з Тарою після сеансу психотерапії. Попередила, що вимкну телефон, і Тару також попередила. Що він може зателефонувати, перевірити мене. Цього разу вона в мене поцікавилася, що я замислила. Я лише підморгнула, посміхнулася, а вона засміялася. Напевно, їй дуже самотньо, нехай і у її житті з’явиться хоча б трохи інтриги.

На сеансі з Камалем ми розмовляли про Скотта, про дивні речі з моїм ноутбуком. Це сталося тиждень тому. Я шукала Мака — зробила кілька спроб пошуку, просто воліла дізнатися, де він, що робить. У наші дні в Інтернеті можна знайти фотокартки майже будь-кого. Мені кортіло побачити його обличчя. Але я не змогла його знайти. Того вечора я рано лягла спати. Скотт ще дивився телевізор, і я забула видалити історію власних пошуків. Прикра помилка — зазвичай останнє, що роблю, коли вимикаю комп’ютер, — видаляю історію пошуків, незважаючи на те що саме шукала. Знаю, що у Скотта власні способи дізнатися, чим я займалася, оскільки він технічно підкований, але це займає певний час, тож найчастіше він не завдає собі клопоту.

Хай там як, я забула. І наступного дня ми посварилися. До кулаків дійшло. Він волів знати, хто такий Креґ, як давно ми зустрічаємося, де познайомилися, що він вміє такого, чого не вміє він, Скотт. Я мала дурість розповісти, що це мій приятель із минулого, і це лише погіршило становище. Камаль запитав мене, чи боюся я Скотта, і я не на жарт розлютилася.

— Він мій чоловік! — різко відповіла я. — Звичайно ж, я його не боюся.

Камаль виглядав шокованим. Насправді я й сама здивувалася. Я навіть не передбачувала міць власного гніву, глибину почуттів, з якими кинулася захищати Скотта. Для мене це також виявилося сюрпризом.

— На жаль, Меґан, багато жінок бояться власних чоловіків. — Я намагалася заперечити, але він здійняв руку, щоб я не переривала. — Поведінка, яку ти описуєш, — читання твоєї електронної пошти, перевірка історій пошуку в Інтернеті — ти все описуєш так, ніби це речі буденні, ніби це є нормальним. То не так, Меґан. Ненормально настільки втручатися в особистий простір іншої людини. Це те, що нерідко називають формою емоційного насильства.

Тоді я засміялася, бо це надто мелодраматично прозвучало.

— Це не насильство, — заперечила я. — Яке ж це насильство, якщо людина не проти. А я не проти. Не заперечую.

Він тоді доволі сумно посміхнувся.

— А тобі на думку не спадало, що ти маєш заперечувати? — поцікавився він.

Я знизала плечима.

— Можливо, і варто було б, проте факт залишається фактом — я не проти. Він ревнивий, він справжній власник. Такий він уже є. Через це я не припиняю його кохати, а через деякі дрібниці не варто і сперечатися. Зазвичай я дуже обережна. «Замітаю сліди», тож зазвичай то не є проблемою.

Він майже непомітно похитав головою.

— Не думала, що ти станеш мене засуджувати, — промовила я.

Після сеансу я спитала його, чи не бажає він зі мною випити по келиху чогось. Він відмовився, він не міг, подібне неприпустимо. Тож я простежила за ним до дому. Він мешкає у квартирі трохи далі від кабінету, де приймає пацієнтів. Я постукала у двері, а коли він відчинив, запитала:

— А так припустимо? — обхопила його за шию, встала навшпиньки та поцілувала в губи.