Розділ «Рейчел»

Я чую, як Том щось каже, але здається, що він десь далеко-далеко, ніби я чую його крізь товщу води. Можу розібрати слова, але чомусь здається, буцімто він звертається не до мене, й ті слова не мають жодного стосунку до того, що зі мною відбувається. Усе відбувається немов удалині.

— Йди нагору, — наказує він. — Йди до спальні, зачини двері. Не можна нікому телефонувати, зрозуміла? Анно, я не жартую. Ти ж не хочеш комусь дзвонити. Принаймні поки тут Еві. Ми ж не хочемо, щоб усе перетворилося на паскудство. — Анна не дивиться на мене. Вона притискає дитину до грудей, переступає мене й квапливо зникає.

Том нахиляється, просовує руки за пасок моїх джинсів, хапає їх за край та тягне підлогою на кухню. Я брикаюся, намагаюся за щось ухопитися, однак не вдається. Я погано бачу — очі жалять сльози, усе немов у імлі. Біль нестерпний, а коли б’юся головою об підлогу, відчуваю, як накочує хвиля нудоти. Такий гарячий, сліпучий біль, коли щось торкається моєї скроні. А потім — темрява.