Розділ «Рейчел»

А Демієн відповів:

— Для Рейчел? Не сміши мене, Кеті! Не впевнений, що в мене є такі знайомі відчайдухи.

Четвер, 11 липня 2013 року

Я мацаю пластир у себе на лобі. Вологий, намок, коли я мила сьогодні вранці філіжанку з-під кави. Пластир здається брудним, вологим і холодним, хоча ще зранку був чистим. Не хочу його відривати, бо надто глибокий поріз. Кеті вдома не було, коли я повернулася, тому я пішла до бару, де продають спиртне із собою, та придбала дві пляшки вина. Випила першу, а потім, скориставшись тим, що Кеті немає вдома, вирішила приготувати собі біфштекс із салатом із зеленню із соусом із червоної цибулі. Здорова, корисна їжа. Напевно, я пішла до ванної кімнаті, щоб там прибрати, а потім трохи прикорхнула й зовсім забула про свої наміри, тому що прокинулася я десь о десятій і почула розмову Кеті та Демієна: він ображався, дивувався, як я насмілилася залишити кухню в такому жалюгідному стані. Кеті пішла нагору, до мене в спальню, тихенько постукала у двері, трохи прочинила. Просунула голову, поцікавилася, як я почуваюся. Я вибачилася, хоча й не знала достеменно, за що вибачаюся. Вона відповіла, що нічого страшного, але чи не проти я прибрати за собою? На дошці для нарізання плями крові, вся кухня смердить сирим м’ясом, біфштекс досі лежить на кухонному столі, аж посірів. Демієн навіть не привітався, лише похитав головою, коли мене побачив, і пішов нагору, до спальні Кеті.

Коли обидва полягали спати, пригадала, що другу пляшку я не відкорковувала, тому відкрила її. Сіла на диван, дивилася телевізор, прикрутивши звук так, щоб вони не чули. Навіть не пам’ятаю, що дивилася, але водночас відчувала себе самотньою, чи щасливою, чи ще якоюсь, бо дуже хотіла з кимось побалакати. Певно, мені настільки кортіло з кимось побалакати й зателефонувати було ніґкому — за винятком Тома.

І зараз Том є єдиною людиною, з якою я волію спілкуватися. Журнал дзвінків у моєму телефоні свідчить про те, що я телефонувала йому чотири рази: 11:02, 11:12, 11:54, 12:09. Судячи з тривалості дзвінків, я залишила два повідомлення. Але я пам’ятаю, як залишила тільки перше; гадаю, я просила його мені зателефонувати. Напевно, усе, що я наговорила в обох повідомленнях, не так уже погано.

Потяг здригнувся, зупиняючись на червоний сигнал. Я підводжу голову. Джесс сидить у дворі, п’є каву. Її ноги лежать на столі, голову вона відкинула, ніжиться в сонячних променях. За її спиною я бачу тінь, хтось рухається: Джейсон. Мені кортить на нього подивитися, поглянути на його вродливе обличчя. Хочу, щоб він теж вийшов на вулицю, встав за її спиною, як він робить зазвичай, поцілував у потилицю.

Він не виходить, її голова падає на груди. Якісь дивні у неї сьогодні рухи: вона здається більш важкою, пригніченою. Мені хочеться, щоб Джейсон вийшов до дружини, але потяг штовхає вперед, а Джейсона ніде не видно. Джесс сама. А зараз, навіть попри власне бажання, я дивлюсь прямо на свій будинок і не можу очей відвести. Скляні двері надвір відчинені, сонячне світло струменить на кухню. Не можу сказати впевнено, насправді не можу, чи то побачила на власні очі, чи то мені примарилося — але вона там, біля зливальні, миє посуд? А на дитячому стільці, за столом, сидить маленька дівчинка?

Я заплющую очі, дозволяю темряві поглинути себе, доки відчуття смутку не перетвориться на щось більш болюче: спогади. Я не тільки просила його мені зателефонувати. Зараз я пригадую, що плакала. Зізналася йому, що досі його кохаю і завжди кохала. «Томе, благаю, будь ласка, мені потрібно з тобою поговорити. Мені тебе не вистачає». Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні.

Я маю це визнати, немає сенсу від цього відмахуватися. Цілий день не знайду собі місця, воно накочуватиме хвилями — сильніше, потім слабше, знов сильніше, потім слабше, живіт крутить від сорому, обличчя червоніє, я міцно заплющую очі, немов можу примусити увесь цей біль зникнути. І цілий день я стану себе запевняти: це не найжахливіше, що могло статися, чи не так? Це не найжахливіший мій учинок. Я ж не впала на вулиці, не накричала на незнайомця. Я не принизила власного чоловіка влітку на пікніку, викрикуючи обра`зи на адресу дружини одного з його приятелів. І ми не звелися битися дома вночі, і я не бігла за ним з ключкою для гольфа, відбиваючи шматки штукатурки в коридорі, куди виходять двері спальні. Я не повернулася на роботу після тригодинної перерви, похитуючись, коли всі на тебе дивляться, а Мартин Майлз підхоплює під руку: «Мені здається, Рейчел, що тобі слід піти додому». Колись я прочитала книжку, яку написала жінка, в минулому — алкоголічка, де вона зобразила, як займалася оральним сексом з двома чоловіками, з якими вона щойно познайомилася в ресторані на одній з багатолюдних центральних вулиць Лондона. Прочитала це та подумала: «Я ще не надто низько скотилася». Це вже поза межами.

Я весь день думала про Джесс, не в змозі зосередитися на чомусь іншому, крім того, що побачила сьогодні вранці. Що змусило мене вважати, що щось сталося? З такої відстані я не могла розгледіти вираз її обличчя, але відчувала, коли дивилася на неї, що жінка сама. І не просто сама — самотня. Імовірно, так воно й було — вірогідно, він кудись поїхав, до однієї з тих спекотних країн, куди він мчить рятувати життя. І вона сумує за ним, хвилюється, хоча знає, що він мав їхати.

Звісно ж, вона сумує за ним, мені також його бракує. Він добрий і сильний — саме таким і має бути чоловік. А ще вони друзі. Я це бачу, мені відомо, як це. Він так і випромінює міць та захист, але це не означає, що вона слабка. Вона теж сильна, але по-іншому; він аж рота від захоплення розтуляє від досягнень її інтелекту. Вона вміє дістатися суті проблеми, розглянути та проаналізувати за той час, якого інші потребують тільки на те, щоб привітатися. На вечірках він часто тримає її за руку, навіть незважаючи на те, що вони разом багато років. Вони поважають одне одного, ніколи не принижують.

Цього вечора відчуваю себе виснаженою. Я твереза як скло. Іноді я так кепсько почуваюся, що маю напитися; а трапляється, що мені настільки кепсько, що й краплини не проковтнути. Сьогодні ж від однієї думки про спиртне в животі все перевертається. А тверезість у вечірньому потягу — справжній виклик, особливо зараз, у таку спеку. Піт плівкою вкриває кожен сантиметр мого тіла, у роті поколює, в очах свербить, бо в куточки осипалася туш для вій.

У сумці дзеленчить телефон, я здригаюся від несподіванки. Дві дівчини, що сидять навпроти, дивляться на мене, потім одна на одну, обмінюються лукавими усмішками. Не знаю, що вони про мене думають, але впевнена — нічого приємного. Серце несамовито калатає у грудях, коли я дістаю телефон. Знаю, нічого приємного від дзвінка не варто очікувати: можливо, це Кеті, яка тактовно запитує, чи не облишу я спиртне на сьогодні? Або мама, яка повідомить, що наступного тижня буде в Лондоні, завітає до мене на роботу і ми зможемо разом пообідати. Дивлюся на екран. Телефонує Том. Я нерішуче завмираю на секунду, потім відповідаю.

— Рейчел!

За всі ці п’ять років, що ми знайомі, він ніколи не називав мене Рейчел, завжди Рейч. Іноді Шеллі, тому що знав, як я ненавиджу це ім’я. Він сміявся, коли бачив, як я смикаюся від роздратування, а потім сама хихикаю, бо неможливо залишатися серйозною, коли він сміється.

— Рейчел, це я. — Голос у нього важкий, втомлений. — Послухай, ти маєш це облишити, домовились? — Я не відповідаю. Потяг затримує хід, і ми зупиняємося майже навпроти будинку, мого старого будинку. Мені кортить сказати йому: «Виходь на вулицю, стань на газоні». — Рейчел, ти не повинна постійно мені телефонувати. Ти маєш опанувати себе. — У горлі встав клубок, мов гладкий камінець, який не можна оминути. Не можу розмовляти. — Рейчел? Ти мене чуєш? Знаю, що в тебе не все добре, мені шкода, насправді, але… я не в змозі тобі допомогти. А твої постійні дзвінки по-справжньому засмучують Анну. Домовились? Більше я не можу тобі допомагати. Звернися до Спілки анонімних алкоголіків чи ще кудись. Будь ласка, Рейчел. Завітай сьогодні на збори анонімних алкоголіків після роботи.

Я зриваю з кінчика пальця брудний пластир, дивлюся на бліду, зморшкувату шкіру, що була під ним, на кінчику нігтя закипіла кров. Я притискаю великий палець правої руки в саму середину порізу, відчуваю, як він розходиться: біль гарячий, різкий. Затамовую подих. З рани починає сочитися кров. Дівчата в іншому кінці вагона дивляться на мене — обличчя спантеличені.