Розділ «Рейчел»

Він киває та посміхається

— Я був трохи під мухою, — продовжує він і сміється. — Пам’ятаю, ви також, пригадуєте?

Він молодший, ніж я уявляла, років із двадцять вісім. Прохоплюється говір: кокні? Північно-східний акцент? Дивиться на мене так, ніби йому відома про мене якась таємниця, ніби дражнить мене, ніби ми жартуємо. А нам не до жартів. Я відвертаюся від нього. Я маю щось відповісти, запитати його: «Що ви бачили?»

— З вами все гаразд? — питає він.

— Так, усе гаразд. — Я знову дивлюся у вікно, але відчуваю його погляд, і мене охоплює найдивніше бажання: повернутися до нього, вдихнути запах його одежі та парфумів. Мені подобається запах сигаретного диму. Коли ми познайомилися, Том палив. Я також іноді, час від часу, палила, коли ми ходили випити чи то після сексу. Для мене цей запах був сповнений еротики; він нагадував мені часи, коли була щаслива. Я прикушую нижню губу, гадаючи, а як би він вчинив, якщо б я обернулася та поцілувала його в губи? Відчуваю рух його тіла. Він нахилився, підняв газету, що лежала біля моїх ніг.

— Жах, згодні? Бідолашна. Незрозуміло, адже ми були там того вечора. Це ж сталося того вечора? Коли вона зникла?

Він ніби читає мої думки. І це мене лякає. Я обертаюся, дивлюся на нього. Волію побачити вираз його очей.

— Перепрошую!

— Того вечора, коли я побачив вас у потягу. Це сталося саме тоді, коли зникла дівчина, тіло якої тільки-но знайшли. І в поліції кажуть, що востаннє її бачили біля вокзалу. Розумієте, я постійно думаю, що, можливо, бачив її. Хоча нічого не пам’ятаю. Був п’яний. — Він знизує плечима. — Ви теж нічого не пам’ятаєте, я правий?

Дивні відчуття мене охоплюють, коли він таке промовляє. Не пам’ятаю, чи коли-небудь відчувала щось подібне. Мені несила відповісти, оскільки мої думки літають десь в абсолютно іншому місці, і річ не в тих словах, що він промовляє. Річ у лосьйоні після гоління. На фоні запаху від цигарок цей запах — свіжий, лимонний, запашний — пробуджує в мене спогади: ось я сиджу в потягу поряд з ним, саме як зараз, лише їдемо в іншому напрямку, хтось голосно сміється. Він торкається рукою моєї руки, запитує, чи не бажаю я випити, проте раптом щось стає не так. Я лякаюся, збиваюся з пантелику. Хтось намагається мене вдарити. Бачу кулак, що наближається, ухиляюся, руками охоплюю голову задля захисту. Більше я не в потягу, я на вулиці. Знов чую сміх чи то крики. Я на сходах, на тротуарі, нічого не зрозуміло, серце калатає. Не хочу бути навіть близько з цим чоловіком. Бажаю від нього забратися.

Підводжуся, голосно, щоб чули й інші пасажири, однак у вагоні майже нікого немає, ніхто голови не здіймає, промовляю:

— Перепрошую! — Мій сусід здивовано дивиться на мене, забирає ногу, щоб я змогла пройти.

— Пробач, люба, — вибачається він. — Не хотів тебе засмутити.

Я швидко йду від нього, але потяг штовхається й гойдається, я ледь не втрачаю рівновагу. Хапаюся за спинку сидіння, щоб не впасти. На мене витріщаються всі присутні. Я поспіхом кидаюся в сусідній вагон, йду в кінець вагона, пересаджуюся в сусідній, доки не дістаюся кінця потяга. Задихаюся, відчуваю страх. Не можу пояснити, не пам’ятаю, що сталося, але відчуття залишилися: відчуття жаху та збентеження. Я сідаю обличчям у той бік, звідки тільки-но прийшла, щоб помітити його відразу, якщо він піде за мною.

Зосереджуюся, притискаю долонями очі. Намагаюся повернути це відчуття, побачити те, що тільки-но побачила. Кляла себе за пияцтво. Якби тільки в мене не паморочилося в голові… але нічого не вдієш. Темно, від мене віддаляється якийсь чоловік. Від мене віддаляється жінка? Жінка в блакитній сукні. Це Анна.

Кров пульсує в голові, серце калатає. Не знаю, чи те, що я побачила — реальність, чи то гра уяви або справжні спогади. Я міцно заплющую очі, намагаюся знову це відчути, знову це побачити. Але марно.